Саме восени, коли позаду відпустки і відпочинок, час взятися за серйозне читання. Дізнавшись і про екзотичну історію, і про українські будні, і про недалеке майбутнє, в якому коїться щось несусвітнє.
Джордж Орвелл. Бірманські будні. – К.: Видавництво Жупанського, 2021
На тлі відомих книжок цього автора – антиутопії «1984» і повісті «Колгосп тврин» – для багатьох читачів і досі залишається в тіні інший доробок, зокрема його другий роман «Бірманські будні», в основу якого ліг період, коли молодий Джордж Орвелл з 1922 по 1927 рік служив у Бірмі полісменом в імперській поліції Великобританії. Це розповідь про темний бік Британської Індії, що викриває неприємні та ганебні епізоди з життя імперії, які на власні очі довелося спостерігати молодому Еріку Блеру і які назавжди змінили його світогляд – ще до того, як він став Джорджем Орвеллом, одним із найшанованіших і найцитованіших письменників ХХ століття. Це другий роман у бібліографії Джорджа Орвелла, написаний 1934 року, в якому вже тоді можна помітити зародки тих основних для письменника тем, які згодом ще гучніше і зловісніше прозвучать у культових «1984» і «Колгоспі тварин». В основу роману ліг особистий досвід Орвелла, коли він жив у Бірмі, де служив полісменом у колоніальній поліції Великобританії. Цей час знаменує переломну мить у житті Орвелла – саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті. Головний герой роману Флорі – своєрідне альтер-еґо письменника, самотня й нужденна людина, яка втрапила у пастку могутньої системи, що руйнує в людині все хороше. Його оточують люди, з якими у нього немає нічого спільного і яким він не може повністю відкритися, оскільки і бірманці, і британці, і сам Флорі заплямовані колоніальним режимом, в умовах якого їм доводиться жити.
Андрій Горбунов. Розволокнення. – К.: Фенікс, 2021
Надворі 2079 рік, камери спостереження і штучний інтелект зробили професію детектива майже непотрібною, тож доводиться якось виживати у цьому світі, в якому твої вміння стрімко здешевшали. Треба опановувати нові технології — але які?.. «Будинок і справді напакований технологіями. Камери, роботи-порохотяги, робот-кулінар, на підвіконнях стоять вазонки з чудернацькими і явно генномодифікованими рослинами. На кухні знайшли цю огидну штуку з м’яза і чипа, яка вміє сама повзати — бррр, навіщо люди таке створюють?» Саме ця скрута змушує приватного детектива Тіма Ворпера натиснути… якусь не ту кнопку. А далі — йому доводиться заспокоїтися й сісти за парту, щоб розібратися, що саме він накоїв і як це тепер виправити. Подорожі в часі, переслідування злочинців, смертельна небезпека і справжнє кохання — вир подій захоплює з перших сторінок і не відпускає до останніх. Кольорові ілюстрації на вклейці посередині книжки допоможуть розібратися в тонкощах нехронологічного сюжету, а словник понять не дасть заплутатися в наукових термінах.
Країна жіночого роду. – Х.: Віват, 2021
Упорядник цієї книжки Вахтанг Кіпіані у передмові недаремно нагадує, що видатні українки XX століття часто лишаються непомітними. «Майже всі історичні постаті: вожді, князі, гетьмани, ясна річ – уся церковна ієрархія, митці, військовики – належали до так званої сильної статі, – зауважує він. – Навіть коли хотіли підкреслити чесноти нечисленних персонажів «прекрасної статі», то називали їх… мужніми. Як-от у випадку з Лесею Українкою, «єдиним мужчиною в українському письменстві», чи Юлією Тимошенко — «єдиним політиком з…» (тут спрацювала самоцензура: тестикулами, одним словом). Це дуже звично. Але несправедливо. І антиісторично». Тож про долю деяких з цих жінок хтось, можливо, почує вперше, однак їхню роль в українській історії не варто применшувати. Це лікарки, вчительки, учасниці національно-визвольного руху, політув’язнені, журналістки, культурні діячки… «Сатана» у спідниці, або ж підпільниця, яку оминають кулі», – розповідається про одну з таких героїнь. Загалом у книжці зібрано інтерв’ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України, які з’являлися на ресурсі «Історична правда». Серед них – і унікальне інтерв’ю Квітки Цісик, і статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку «Христю» й письменницю Олену Телігу; і розмова з Валентиною Шевченко, яка очолювала Президію Верховної Ради УРСР під час аварії на ЧАЕС.
Павло Матюша. Коло з крапкою. – К.: Фенікс, 2021
На початку цієї збірки новел ми занурюємося у міжнародний політичний детектив шпигунського типу, а потім продовжуємо спуск на глибину життєвих стосунків, які панували у недалеких двотисячних. Крім іронічного тону, на який заслуговують наші можновладці, у збірці чимало серйозної аналітики художнього характеру та прогнозів на майбутнє. Чи справдилися вони – вирахувати легко, адже писалася збірка 2008 року. «Я – молодий держслужбовець, якого, немов мокрим рядном, накрило від усвідомлення місця, в якому я перебував, – згадує автор ті часи. – Патріотичне піднесення після Помаранчевої революції почало спадати. Ще ніхто не здогадувався про дуже близьке захоплення влади тим, хто програв у третьому турі, і про майбутню Революцію гідності. Я працював у Верховній Раді та був свідком подій, які для більшості людей залишалися невидимими за важкими темними кулісами. Мені хотілося ділитися цим досвідом, адже найгірші штампи виявилися правдою. Всім нам прагнулося іншого розвитку подій для нашої країни – без кумівства та корупції. Розвитку, заснованого на відкритості й чесній ініціативі. Бажання бути почутим і бетонне мовчання у відповідь від видавців, яким надсилав рукопис, майже змусили мене зійти з літературної стежки. Якоїсь миті мені навіть здалося, що в цій сфері все працювало за схожими принципами, як у Верховній Раді. Відтоді змінилася країна, змінився я сам, але деякі речі не міняються. Якщо розмовляти з вітром – вітер не заговорить у відповідь. Але шукайте – і знайдете, стукайте – і вам відчинять. Коли я написав чотири новели про ту дійсність, яка існувала тоді довкола мене, а також, вочевидь, у мені самому, я не знав, що позитивну відповідь отримаю аж через 12 років».
Сергій Соколов. Дрімкотіння для Поліни. – К.: Саммит-книга, 2021
Ніжний ліризм у цій збірці ґрунтується на таких, здавалося, простих речах, як буденне життя. Утім, уміння запримітити у ньому цілий казковий всесвіт, надихаючись поетикою цих речей, а насамперед, як вказано у вихідних даних книжки – живою музою автора: дівчинкою Поліною, для якої й створено це диво – здатен, погодьмося, не кожний. Тож часом щирі почуття, буденні радощі, радісні очікування – це те, що найбільше важить у житті, надаючи йому сенс. І зрозуміло, що таке можливо лише за спілкування зі щирою і відкритою душею, тобто з дитиною, чиї відчуття відверті, а увага до вас – непідробна. Тож що може бути краще за чисту емоцію дитини? Вона вперше сіла, поповзла або радіє, коли прийшов дідусь чи бабуся. Ці моменти в житті кожного малюка можна прирівняти до історичних подій планетарного масштабу. Власне, ця ілюстрована збірка віршів — це й є спроба збагнути, відчути та описати емоції дитини, переживаючи і спостерігаючи за неповторними моментами її життя. «Я навчилась танцювати / І не хочу більше грати, / Щойно музика заграє, / Мене в боки розвертає. / Я кручусь неначе дзиґа, / В різні боки руки дрига. / Навкруги все мерехтить, / Повставали всі, хто спить! / Мама з татом, брат танцює, / Дід з бабусею вальсує, / Всі сміються, гарно всім, / Підняла на вуха дім!»
автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ
