Окупований Донбас перетворюється в пекло. Житло за якісь два минулі місяці в прифронтових містах біля Луганська подорожчало. У сенсі подорожчала оренда ліжок.
Про це повідомляє 24tv.ua.
Тепер це – 70 грн/добу в Біловодську, Марківці та інших містах і містечках, куди сотнями і тисячами паломники відправляються за українськими пенсіями з «республіки». І ці 70 грн/добу припускають, що в одній кімнаті будуть жити самі різні люди, а на великих ліжках можуть спати ті, хто бачить один одного перший і останній раз.
Сьогодні жахлива погода. Але від цього не менше. Кому-то просто треба на той берег, а хтось розраховував, що саме через погоду черга буде поменше. Але при цьому стояти все одно не менше чотирьох годин, якщо немає пільги у вигляді дитини або інвалідності, що підтверджена документом.
Якщо не торкатися цієї сторони життя, можна взагалі не знати про ті пристрасті, які вирують і вирують на тому мості. Печериці звідти сюди, яблука, овочі. Тоннами. Це можна. Не можна сало і м’ясо. Тому це ховають у дитячі речі, іграшки, прив’язують до себе і дітей під одяг. Людей обшукують, забирають пакети з продуктами, щоб утилізувати всі такі знахідки. Люди плачуть, проклинають і радіють.
Радіють ті, хто зміг провезти шматочок сала чи м’яса в Луганськ, а ридають ті, хто втратив гроші, нерви, сили. Хтось стояв у чергах, віз, ховав, розраховував на цей рятівний шматочок м’яса, якого може вистачити на місяць. Така ось вона, війна. Втрачається дуже багато – здоров’я, сили, час, надії.
Емоції на кінчику ножа. Щастя, ненависть, страх, втома. І все оголене до межі. У таких чергах оголюється найкраще в людині. Після шести годин черги при мені одна жінка звернулася до іншого: «А ви, я бачу, зі своїм стільцем?» Загалом-то, невинне запитання, а жінка крізь зуби прошипіла у відповідь: «Не чіпайте мене».
Ненависть на межі. Все від втоми, страху. Можна зрозуміти. Можна зрозуміти, коли відштовхують когось і біжать, що є сил, щоб стати на пару чоловік вперед і встигнути трохи раніше. Біжать, штовхають один одного, матюкають. На цьому мосту спадають маски. Люди біжать як в останній раз. Ридають, виправдовуються на блок-постах. Молять пустити, благають зрозуміти, увійти в положення, посилаються на вік і хвороби. Просять зробити знижку на старість.
Напевно, є й ті, хто нічого цього не бачить або не помічає. Поруч зі мною на «підстрижені» снарядами дерева хтось сказав: «Як у казці дерева» і після цих слів, таких мирних, закортіло роздивитися того, хто це сказав.
Але частіше бачиш інше – божевільний біг на мості. Темп. Сумки. Черги. Ненависть. На пам’ятках війнам героїв малюють такими благородними, а матерів скорботними. Але у війни є і такі ось особи – пітні, червоні, перелякані, втомлені, збентежені, злі. І це теж обличчя цієї війни. Обличчя переможців, кому вдалося оформити українську пенсію і переможених, хто після чотирьох годин у чергах дізнається, що його пропуск не продовжений, що його немає в списках, що в банкоматі немає грошей чи немає сил йти далі. Адже для багатьох це реально останній шлях. Квиток в один кінець. Цю статистику знають кардіологи та дільничні терапевти, на чиїх ділянках вмирають старі в таких рейдах і після таких доріг життя та той берег за ілюзією свого щастя.
