Під знаком Святого Валентина: Самбір — бойківська столиця України

0
756

Є в древньому Самборі, що на Львівщині, якась неповторна аура, яка робить це місто несхожим на інші. А що стосується архітектурних та історичних пам’яток, то у цьому сенсі Самбір вочевидь попереду багатьох інших невеликих міст України.

Ікона святого мученика Валентина

Одна ж з них передусім привертає тих вітчизняних і зарубіжних туристів, котрих тут іменують «прочанами» кохання», – храм Різдва Пресвятої Богородиці. Адже в цій церкві зберігається частина останків покровителя всіх закоханих – Святого Валентина. Архівні документи свідчать про те, що Святий Валентин ще здавна був визнаний покровителем Перемишльсько-Самбірської єпархії. Свого часу у Ватикані вирішили частину мощей і капсулу, в якій зібране святе миро з нетлінного тіла праведника, покласти у саркофаг й відправити у Самбір. Звідтоді ця реліквія тут і зберігається. А наявні джерела повідомляють, що у 1759 р. в Самбір надійшов документ, завірений тодішнім Папою Римським, який підтверджує її автентичність. Щороку на День Святого Валентина його мощі у скляній скрині виставляють у храмі на видному місці. Молоді люди просять у великомученика подарувати, чи повернути їм кохання, а старші моляться за вірне подружжя для своїх дітей та внуків. Існує повір’я, що кожен, хто доторкнеться реліквії, той спізнається великою любов’ю й матиме щасливу сім’ю.

Свого часу у Ватикані вирішили частину мощей і капсулу, в якій зібране святе миро з нетлінного тіла праведника, покласти у саркофаг й відправити у Самбір

Сама ж назва міста нібито походить вiд червоної верби (самбiр-дерева), що колись густо росло по берегах Днiстра. Хоча бiльш поширене пояснення «сам-бiр», себто вiд «самих лiсiв», що оточували мiсто. За літописами, після зруйнування монголо-татарами давньоруського Самбора (теперiшнiй Старий Самбір) частина його мешканців переселилася вниз по Дністру, де згодом i постало мiсто. В XIV столiттi тутешній замок отримав у подарунок за вірну службу кролеві Ягайлові польський воєвода Спитько. Його стараннями й було утворене середньовічне ядро Самбора, структура якого збереглася й дотепер. До речі, в подальшому це місто залишило чималий слiд в український і польській iсторiї – саме тут міський староста Єжи Мнiшек виношував свої амбiтнi плани, пов’язанi з персоною Григорія Отреп’єва, більш відомого пiд iменем Лжедмитрiя. Звiдси й почався похiд полякiв на Москву, де самозванець, як вважають більшість російських істориків (хоча є й версія західних істориків, що він дійсно був сином Івана Грозного), сiв на царський престол. А перед тим обвiнчався в Самборі з дочкою Мнiшека – Мариною в місцевому костелі. Щоправда, далi на них чекали самi страдницькі скорботи: його – страта, а її – в’язниця.

Проте не лише цими історичними цікавинами відомий старовинний Самбір, але й тим, що його по праву можемо вважати неформальною столицею Української Бойківщини, про котру нині вичерпно можна дізнатися, відвідавши Самбірський історико-етнографічний музей «Бойківщина», що належить до числа найстаріших музейних закладів такого типу в Україні. Адже назабаром виповниться вже 90 років з часу його заснування групою місцевих інтелігентів-українців.
– Хто ж були ці люди, які з таким ентузіазмом і жертовністю взялися за організацію Товариства «Бойківщина» і музею у Самборі? – розповідає Роксоляна Данчин, відома краєзнавиця та незмінний його директор з часу відродження музею в 1991 році, – Це насамперед: Іван Филипчак – педагог, письменник і музеєзнавець, Володимир Гуркевич – адвокат і громадський діяч, Володимир Кобільник – лікар, етнограф, археолог і публіцист, Антін Княжинський – педагог, музеєзнавець і письменник, Михайло Скорик – педагог, публіцист і науковець, і Володимир Кордуба – інженер, картограф, культурно-громадський діяч. А особливо хочу відзначити відомого громадського діяча Cамбірщини, що у 20-30-х роках минулого сторіччя вимушено перебував на Закарпатті (тоді Чехословаччина), адвоката Данила Стахуру, котрий тоді відступив для експозиції музейних збірок увесь перший поверх свого власного будинку.

Загалом же, на думку пані Роксоляни, й до сьогодні в інформаційному полі України такий найчисельніший карпатський субетнос як бойки є найменш присутнім. Між тим походження етноніму «бойко» й досі залишається однією з найбільших загадок української етимології. Виводили його й від російського слова «бойкий», і діалектної частки «бойє», й від діалектної форми звертання до Бога «богойку», й від волоського слова «боєм», що означає віл. А найбільш екзотичною, хоча й не позбавленої серйозної аргументації, є гіпотеза про походження бойків від кельтського племені боїв, які в VІ ст. опанували територію сучасних Австрії, Чехії, Словаччини та Західної України. Проте, як би там не було, за підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ світовою війною на території тодішньої Польщі мешкало близько 1 мільйона бойків. А серед дослідників Карпат бойки мають репутацію «найчистішої» щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських і угорських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки.

Поміж найславетніших бойків першим традиційно називають Івана Франка, уродженця с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Бойківську частку мав і Тарас Шевченко, корені матері котрого – Катерини – сягали Сколівщини. Видатний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич також походив з Бойківщини. Варто згадати й уродженця Самбірщини – легендарного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, й о. Августина Волошина, президента Карпатської України.

А найбагатшим зарубіжним українцем у світі до останнього часу називали громадянина Канади, нині покійного бойківчанина Петра Яцика, народженого в селищі Верхнє Синьовидне на Сколівщині. У 1944 р. він емігрував на Захід, мешкав спочатку у Німеччині, де закінчив технічно-господарський інститут у Регенсбурзі. У 1949 р. 28-річний Петро прилетів до Канади й, стоячи в аеропорту Монреаля з 7 доларами в кишені, присягнув: «Я буду мільйонером і будуватиму свою Україну тут!» Важко перерахувати, де й ким він працював. Нарешті заснував своє підприємство з будівництва житлових комплексів та промислових об’єктів, яким керував з великим розумінням справи. З часом став найбагатшою людиною Канади та найбільшим українським меценатом. Проте ніколи не забував свого походження. Більш того на його щедрі пожертви розвивався Інститут українських студій Гарвардського університету (США), Центру досліджень історії України – тепер ім. Петра Яцика при Альбертському університеті (Канада) тощо. Нині Освітньої фундація ім. Петра Яцика нині має фонд у 4 млн. доларів! Виступив він і з пропозицією та профінансував проведення щорічного міжнародного українського мовного конкурсу серед молоді. А життєвий шлях славетний меценат завершив у Торонто 1 листопада 2001р., де й похований на місцевому цвинтарі.

Отож впродовж всієї своєї історії бойки ніколи не заперечували свого кревного зв’язку зі співвітчизниками з Великої України. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці. Переломним ж етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення вже згадуваного суспільно-культурного товариства, а згодом і музею у Самборі. Починаючи від 1931 року з ініціативи й коштом української інтелігенції тут виходив часопис “Літопис Бойківщини”. Відтак у місцеві села вирушили наукові експедиції, які вивчали матеріальну й духовну культуру бойківчан. Поступово поповнювали експонатами й музей. Незабутнім, приміром, був випадок, коли старий ґазда з Турківщини привіз дерев’яну соху й раваші в дарунок музеєві. А незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає й Словник бойківської говірки.

На жаль, у зв’язку з повоєнними репресіями на теренах Західної України, які зачепили й сподвижників «Бойківщини», доля музею була вирішена в 1954 році блюзнірським наказом Міністерства культури УРСР щодо його ліквідації. А багатюща колекція була розпорошена по різним музейним закладам. Багато раритетів осіли в великих українських музеях, а деякі артефакти так і залишилися за кордоном: стародруки – у Санкт-Петербурзі, історичні літописи – у Німеччині. Відродження ж музею співпало з відновленням незалежної Української держави. Він знов розпочав свою діяльність у 1991 році як філія Львівського Національного музею в колишньому будинку парафіяльної школи, збудованої мешканцями міста ще у 1679 році на старожитніх фундаментах ХVІ ст. Організаційні ж трансформації завершилися в 2001 році, коли музей «Бойківщина» перейшов у підпорядкування управління культури облдержадміністрації як самостійний музей із власним балансом.

Сьогодні тут функціонують три постійно діючі експозиції, серед яких найбільшу увагу привертає виставка «Господарсько-матеріальна культура бойків та бойківської ноші», в якій представлені дерев’яні предмети бойківського хатнього побуту, жіночий і чоловічий бойківський одяг, зразки вишивок, куточок бойківської хати (бамбетель, колиска, скриня, стіл, обрус вишиваний, рушники, свічник), предмети ткацтва (терлиці, осікачки, куделі, веретена, прядки, кросна, ткацькі верстати). Нині музейне життя, хоч і не без проблем, налагоджується. Скажімо, «за Польщі» музей мав цілих три просторих приміщення в різних будівлях історичної частини Самбора. Нині ж виділеної місцевою владою площі відверто не вистачає. Адже, на сьогодні, загальна кількість фондових збережень, котрі завдяки самовідданості музейних працівників і безкорисливості пересічних самбірчан вдалося зібрати буквально по крихтам, становить понад 22000 одиниць! А нові експонати, зокрема, й археологічні зразки унікальної бойківської так званої чорної кераміки сюди надходять постійно.

Слід зазначити, що центром громадського життя в галицьких мiстах завжди була i є Ратуша – будинок управи. Це не просто споруда з вежею на майданi (Ринку), це символ самоврядності, який мали тоді тiльки «вiльнi королiвськi мiста», суб’єкти магдебурзького права. В будь-якому західноукраїнському містечку, де ратуша збережена, городяни пишаються нею не менше, ніж колись їхні предки. Не є виключенням і самбірська Ратуша. З висоти 40 метрів місто – мов на долоні: й рiзнокольоровi кам’янички на Ринку, й вузенькі вулички, що прорізають квартали, радіусно розходячись iз центральної площi. Видно звідси й всi храми. Першим лiворуч – костел Iвана Хрестителя, найвища, найвеличнiша й найстарiша споруда в мiстi. Дата на фасадi – 1530. А ключоподiбнi бiйницi в стінах нагадують, що в давнi часи свою самоврядність треба було боронити зі зброєю в руках. Далi за годинниковою стрілкою — костел iз пласким бароковим фасадом. Храм колись належав до єзуїтського монастиря. Монахи достославного ордену прийшли до Самбора 300 років тому, «спонсоровані» брацлавським воєводою.

Монастир був найбагатшим у мiстi – володів, крім костелу, колегіуму та гiмназiї, ще й будинками, фільварком у передмiстi, млином, цегельнею, ставами й садами. Пiзнiше костел віддали бернардинам, й вiдтодi вiн носить ім’я святого Станіслава. З радянських часів i дотепер у приміщеннях монастиря міститься училище культури, а храм діє і як зал органної музики. Й третя церква – саме та, де зберігається згадана реліквія. Темно-блакитна будівля храму Різдва Богородиці велично виділяється серед міської забудови, слугуючи орієнтиром для гостей міста.

А піднімаючись сходами на оглядовий майданчик Ратуші, кожен звертає увагу на закритий склом механізм міського «дзиґаря». Виготовив ці куранти празький майстер Гейнц. Напевне, майстер був славетний. Хоча міський годинник встановили тут ще у 1885 році, а вiн iде й донинi. Отже час для древнього Самбора ще не зупинився.

Автор Ігор Галущак
Самбір-Львів

автор на оглядовому майданчикові Самбірської Ратуші
Поділись