Без Радянського Союзу, Третього Рейху і української політики: 5 фантастичних книжок цього літа

0
612

Фантастичний жанр, в якому написані ці книжки, іноді розпадається на цілком буденні сюжети. Тоталітарна утопія стає реальністю, емігрантський рай скидається на гетто, а українське село раптом цікавить наших політиків, яких, у свою чергу, наче й не було в підручнику для майбутніх поколінь. Утім, все це чтиво об’єднує те, як воно поволі, але невпинно стає у нас бестселером.

Карін Боє. Каллокаїн. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

На початку цього фантастичного роману, з розповіді його героя, сорокарічного хіміка, можна подумати, що перед нами чудова утопія на зразок переінакшеного в соціалістичному раю Кафки. «І генералові, і рядовому постачає їжу та сама домова кухня. Геть усі, без огляду на стать і посаду, носять однакові однострої – для роботи, для дозвілля й для військової та поліційної служби». Утім, роман, по-перше, писався у 1940 році, коли вже доходило до протистояння двох тоталітарних монстрів – СРСР і Німеччини, по-друге, його підзаголовок значить, що це «роман з ХХІ століття». Тож яка саме Всесвітня Держава мається на увазі, сьогодні ми вже знаємо (під час виходу книжки про це сперечалися), та й жанрові ознаки (диявольський задум героя, який вигадав сироватку правди) вказують на те, що це безперечна антиутопія. Згаданий Кафка навиворіт, безумний день інженера Баркасова, гіперболоїд інженера Гаріна і ще купа сюжетів про винахідників і лікарів людських душ, чия фантазія захлинулася в твані казенної рутини. А фантастика, що цікаво, залишилася. Роман актуальний, доволі читабельний – можна сказати, навіть пророчий. Зараз таких не пишуть, бо про роботів цікавіше, ніж про людей. У чому ж причина, невже маскулінність, мачизм і література для премій блокують виникнення такого рівню шедевра? «– Мабуть, люди з материнськими почуттями могли б створити новий світ, – підказують у романі. – Немає значення, хто ці люди – жінки чи чоловіки. Байдуже, чи є в них діти. Але де вони, ці люди?»

Тетяна Бонч-Осмоловська. Розвилка – Х.: Фабула, 2017

У цій незвичній збірці повістей та оповідань читачеві пропонують зануритися в альтернативну історію ХХ століття, спробувавши уявити, як би виглядав світ без Радянського Союзу, Третього рейху і Другої світової війни. Якими були б люди, якби століття тому, перебуваючи на розвилці історії, вибрали інший шлях? З одного боку, сюжет цієї прози рухають то невловимі радянські розвідники («В полоні запечатаних колб»), то надміру обдаровані діти Соломона Глазова («Сиблінги, або З Феодосії на Марс»), а чи пригоди загадкових кристалів («Етюд в чорно-білих тонах»). Але насправді керує і авторкою, яка мешкає в Австралії, і читачем у процесі знайомлення з її баченням минулого і сучасного – бажання ревізувати історію у найкращому із сенсів цього словаю Тобто в літературному. Оскільки більш за все «Розвилка» нагадує мрії Набокова про ефемерний рай колишньої Росії, відроджений ним у романі «Ада, або Радощі пристрасті». Те саме іноді трапляється тут, де мрія про емігрантську оазу, збудовану на мріях про краще життя, таки збувається. Але якою ціною? Технологія відома – з фейлетонів Довлатова і скетчів Геніса – це експорт старозавітних знать і умінь у зарубіжне майбуття. «Батьки перевозять дітей і своїх батьків. переселенці, закриваючись долонею від сонця, вдивляються в піну над скелями, – змальовує авторка панораму великого переселення народів. – Бабусі везуть у валізах добірки журналу «Огонек», томи творів Льва Толстого і Максима Горького, колекцію мультфільмів про дармоїда вовка і садиста зайця, про вухасту тваринку і хитромудрого кота. Вони повинні посіяти в дитячих мізках насіння рідної, звичної їм культури».

Олег Шинкаренко. Череп. – К.: Люта справа, 2017

Фантастика у даному випадку не лише в тому, що автор-журналіст «прорвався» в літературу своїм романом в «однойменному» жанрі, адже вона, ця сама фантастика, як слушно зауважує Юрій Макаров у передмові, завжди вважалася другорядним чтивом. Натомість цього разу це навіть не вигаданий фантастичний сюжет у цілком буденних українських реаліях, а поєднання «того, що маємо» в одному флаконі сучасного роману. «Череп» – це весела і страшна суміш про село і місто, російських зайд і вітчизняних хвойд, одночасно памфлет і фантасмагорія, а також безперечна пародія на Леся Подерв’янського. Звичний буддизм куркульської філософії тут поєднаний із не менш трафаретними пригодами «руського міра», що верхи на танку, розмальованому, як матрьошка, в’їздить у наше сьогодення. Звісно, один геополітичний міф грузне в болоті другого, а разом виходить гарячий, просто таки палаючий ринковий виріб на злобу дня. «- Ти не чув, що там горить? – питається в романі Іван Череп в свого діда-гуру, такого собі Тисячолітнього Миколая з прози не лише Подерв’янського, але й Загребельного. – Та що там горить. Ясно, що там горить. Це всім давно відомо. У цьому нічого нового немає. Вже ж і не перший день горить, можна до того й звикнути, — відповів Панкрат, не відриваючи погляд від газети». Від цієї «фантастики» так само важко відірватися, але ще важче не надірватися, зрозумівши, що й з журналістського сміху проза буває.

Марина та Сергій Дяченки. Страта. – Х.: Фоліо, 2017

…На початку цього містичного роману здається, що це історія про університетську викладачку і письменницю, в якій навіть без «таємничої» підкладки чимало цікавих моментів. Наприклад, чоловік, який моделює реальності, в одній з яких одного разу загадково зникає. Утім, як завжди на шляху до розв’язки героїні трапляється подорожній, і інтрига закручується вже довкола чергового міського фентезі вкупі з детективам. «- Так от, кажуть, – чоловік кашлянув, – що коли отак на безлюдді довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Він просувається в тумані, як у хмарі… Ви часом не його сподіваєтесь уздріти?» Крім подорожніх, студентів та інших «карательок» з кафедри філології, де працює героїня, з мороку минулого з’являються також агенти спецслужб, які просять її витягти чоловіка із ним же створеної реальності? Що попереду? Паралельні світи з вампірами, залицяльники і судді, які звинувачують у вбивстві дітей, та інші пригоди в «моделях» часу і простору, які вигадав зниклий чоловік. Що ж до страти, яка потрапила в назву роману, то це, крім фізичної розправи за злочин, може бути якраз в риму «втрата». Минулого життя і давніх звичок, відчуття часу і моральних орієнтирів, зрештою, просто себе, колишнього.

Валентин Бадрак. Лица цивилизации. – Х.: Фолио, 2017

Фантастичне у цьому феноменальному дослідженні про геній-терапію хоча б утому, що цього разу обійшлося без політиків. А також без тиранів, диктаторів і завойовників з попередніх досліджень автора, який зосереджується на позитиві відомих своєю конструктивною діяльністю персонажів. Усього досліджено 400 видатних особистостей, і якщо у всьому світі будь-яка постать оцінюється за її формальними досягненнями у тій чи іншій галузі, то в «Обличчях цивілізації» мова про тих, чиє життя пов’язане саме із розвитком особистості. По-перше, це цілком виправдана стратегія, адже добру пам’ять здобувають лише ті, що творили добру справу, і видатні українці, присутні у цій книжці – Шевченко і Леся Українка, Вернадський, Сікорський, Корольов та ін. – найкраще це підтверджує. «Найвпливовіші люди нашої цивілізації, – свідчить автор, – виявилися не майстерними завойовниками чи могутніми можновладцями і власниками матеріалізованих цінностей, а умиротвореними творцями, що змінюють сприйняття дійсності. Ейнштейн, Фромм, Мей, Лоренц та схожі на них – ось герої». З іншого боку, навіть якщо у наслідувальному сенсі зло завжди більш притягальне для невинних душ юного віку, виховний «насаджуваний» момент тим паче важливий у даному випадку. Адже, безумовно, переконаний автор, «нагадування про видатні перемоги знаменитих людей і про способи цих перемог неминуче заряджатиме нас енергією позитивно-активного мислення, створюватиме стимули усвідомленого прагнення до власних звершень, до самореалізації».

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ



Не пропустіть: