Давно відомо, що дістатися Америки буває набагато легше, ніж доїхати до вокзалу. Втім, у книжках цього огляду герої мандрують набагато далі – у майбутнє, в минуле, зрештою, вглиб історії. Головне при цьому – не загубитися в дорозі до самого себе, а це, погодьмося не завжди і не кожному вдається.
Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Ці три чудові, взірцеві як загалом на трагічну драматургію ХХ століття, п’єси з доробку визначного представника театру абсурду поляка Славомира Мрожека – вагомий внесок у сьогоднішній наш балаган культурного буття. Герметичність, замкненість «театральних» лаштунків життя у всіх трьох творах збірки при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. Цікаво, що розвиток подій в театрі абсурду починається майже однаково. До речі, «Емігранти», як знати, були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою – і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко – притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету». Зрештою, річ навіть не в абсурді трійки п’єс, зібраних у цій ошатній книжці – а в тому оточенні, дискурсі та контексті, який зустрічаємо також у творах інших видатних емігрантів (автор збірки попоїздив таки світом, повернувшись до Польщі). Серед них насамперед – це так само три видатні вигнанці-емігранти зі слов’янського світу, що зробили свій золотий внесок у скарбницю світової, але насамперед західної культури – Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Мірча Еліаде. За новіших часів, звісно, це Мілан Кундера майже з такою самою тематикою буденного абсурду, що витворюється з гіркої ностальгії, усвідомлення власної непотрібності у цьому світі, «казенного» ставлення оточуючих навіть до інтимних сфер життя.
Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016
Загальновідомо, що, їдучи у далекі краї, ми беремо із собою самих себе. Здається, у випадку з героєм цієї «європейської» прози маємо те саме. Американцям тут зась, росіянам – тим паче, бразильці – шахраї, азіати – шахіди. Чи не промовляє тут імперський комплекс зневаги до менш «титульних» націй? Мабуть, ні, не хочеться вірити – хіба що про радянську минувшину в крові можна говорити, стежачи за пригодами героя «Одинадцяти празьких трупів» в тилу «європейського» підсвідомого. Варто, мабуть, зауважити, що автор цього інтелектуального детективу залишається у цілком «класичному» контексті епохи. Насамперед, епохи читання та іншого споживання культурних продуктів. На зразок «Алмазного мого вінця» Валентина Катаєва він зашифровує персонажів з культурного життя Росії 90-х – наприклад, критика Агеєва (Егегеїва). Так само, до речі, робить Юлія Кисіна у своєму романі «Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева», виданому у тій самій серії «Епоха» видавництва «Фабула», що й книжка Кобріна, Приблизно у такому самому стилі сьогодні пишуть Куріцин, Фрідлянд та Ілічевський. Цілком «необов’язково», але водночас «глибоко». Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити, але якщо навіть Шишкін відштовхуватися від рідного «російського» Ізмаїлу, пишучи на чужині роман з вітчизняної історії, то в Кобріна явне забуття «рідної» культурної спадщини. І правильно – до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі штампами і стереотипами – від «горілки» і «перестройки» до «popovitschi» і «raznotschinzi» Сергія Авєрінцева, який свого часу читав тут свої лекції для нащадків «німецько-фашистського», чи пак «європейського» люду.
Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016
У цій повісті, яку на Форумі видавців у Львові придбав мер міста Андрій Садовий, яку обов’язково екранізує Люк Бессон, що зняв «Пятий елемент», і в якій, нарешті, нас закидають у недалеке майбутнє є, звичайно, й історія кохання, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики – від Києва до Харкова, і далі – скрізь. «Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику – «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну». Але головне, що в книжці молодої харківської письменниці, написаній задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів, передбачене фактично все. Від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій. Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія і без того неповноцінних «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко цілком правдиві, закономірні й невтішні. Волею долі вуличний музикант, який живе в суспільстві майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, але й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував світові таке «веселе» життя. І ось вже цікаво, що ж може статися, якщо в цьому самому житті невдалий переклад кількох сторінок Достоєвського, помилково «переміщених» до мусульманського світу, раптом виявиться – чи минеться? – на столі східного владики. І невже це може бути сприйнято, як ультиматум західного світу? І його наслідки призведуть до неминучого хаосу, війні, таємничого зникнення людей і того положення застиглої 3D-нірвани, в якому виявляються головні герої цієї захоплюючої книжки? Кожному, напевно, варто окремо уточнити для себе такі речі, прочитавши «Жуйку».
Автопутеводитель по Украине: 12 эксклюзивных маршрутов. – К.: КМ-БУКС, 2016
…Що ж пропонує нам осінньої пори автор цієї книжки, відомий журналіст Андрій Тичина, навзамін зручної канапи? Наразі це 12 ексклюзивних маршрутів Україною, серед яких ось така історико-культурна екзотика – «Дворянські гнізда Чернігівщини», «Гоголівська Полтавщина», «Козацький похід за пороги», «По місцях Хмельницького і Шевченка», «Соляний шлях Галичини», «Замки ближнього Поділля» та інші. Чи треба нам воно, спитаєте? А якщо, приміром, там нема буфету? А чи, скажімо, телевізор в мотелі не працює? Усе це, дорогі мої автолюбителі та професійні керманичі, в Андрія Тичини передбачено, бо сам плавав, їздив, їв-пив дорогою, ще й дивився на всіляку красу. Не футбол, звичайно, але дещо не менш цікавеньке. Отже, припустимо, Ніжин у нас на шляху, так? Будь ласка, «тривалість екскурсії 3 години + обід», як сповіщає нас путівник. Окрім того, що в цьому славному місті народився автор українських бойовиків та детективів Андрій Кокотюха, тут ще й помер князь і герой «Слова про Ігорів похід» Ізяслав Ярославович. Але трапезі це не завадить, бо, по-перше, Кокотюха давно не обідає, і тому застільна бесіда на пару тижнів нам не загрожує, по-друге, надовго не засидимося, бо де саме помер князь, жоден із сьогоднішніх холопів точно не покаже. Тож навіть години буде достатньо, щоб перекусити в салоні, сумно визираючи на хмарки, що вже збираються над Луцьком.Чому саме над Луцьком? Тому що в цьому чудовому путівнику – достоту всі відомості для запеклих автомобілістів. Які, перехопивши чутками про Ігорів похід і чергову дієту Кокотюхи, вже незабаром будуть на новому маршруті, запропонованому путівником, а там – приємно, бо застерігають, що «навесні прилуцька траса буває розбита». І таким зручним чином можна всю Україну, не підводячись з канапи об’їздити!
Михайло Юдовський. Богиня. – Х.: Фабула, 2016. – 256 с.
У цій книжці українського прозаїка, поета та популярного блогера, який мешкає в Німеччині, зібрані оповідання різних років та повість-притча «Історія однієї мавпи». Варто, мабуть, нагадати, що, крім просторів Інтернету, цю прозу – повну щирого гумору, побутової психології і відвертої, але м’якої сатири на наші з вами слабкості – знають у Києві, люблять в Одесі, а видали, нарешті, в Харкові. Це до того, що всілякі натяки на стиль Сергія Довлатова, підхоплений Олександром Генісом і синкопованим «гаріками» Ігоря Губермана тут будуть нехай навіть доречні, але не зовсім точні в пошуках жанрової «чистоти». «Ніхто не прив’язується до людей сильніше, ніж зубні лікарі та адвокати, – заводить він звично про малознані, але на диво знайомі реалії. – До людини, точніше сказати, до клієнта, вони приростають, наче кліщ до місця укусу. Втім, зубні лікарі якщо не безкорисливiшi, то відданішi. Адвокат любитиме вас, поки не роздягне до нитки. Як тільки з вас опаде останній клапоть одягу, його інтерес до вас миттєво вивітриться». Все це, немов у міському романсі – не варто питання про те, чи буде це читатися (і носитися – в повітрі, і взагалі), оскільки все це, безумовно, варто читати. Хоча б для того, щоб переконатися, що, навіть виїжджаючи далеко, ми як і раніше, беремо з собою самих себе, і який-небудь «Стьопа Мужеракі, напівгрек-напівнімець, перенесений з казахських степів на рейнські береги», можливо, чекає на вас за рогом вашого будинку, та тільки ви його не помічаєте.
Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут
