Попри те, що людство впродовж тисячоліть досліджує власних предків, стародавні цивілізації як і раніше продовжують зберігати деякі свої таємниці. Так, можна виділити цілий ряд технологій з минулого, які, на думку сучасних істориків, абсолютно нехарактерні для періоду їх застосування. А деякі з них досі неможливо повторити, навіть за умови використання сучасних досягнень науки і техніки. Вашій увазі «дев’ятка» унікальних технологій древніх цивілізацій, чиї секрети досі не змогли розгадати.
Індійський комплекс «Шраванабелагола»
В індійському місті Шраванабелагола, розташованому в штаті Карнатака, знаходиться однойменний храмовий комплекс. Дослідники датують його приблизно X століттям нашої ери, тобто на період правління династії давньоіндійських царів Західних Гангів, покровителів джайнізму, а вони царювали в Карнатаці з IV по XI століття.
Оригінальна для вуха вітчизняного обивателя назва перекладається як «монах, що стоїть на вершині пагорба». Комплекс Шраванабелагола вражає своїми масштабами, але головною визначною пам’яткою, яка викликає у туристів захоплення, а в істориків і археологів — ступор, є колони храмів.
Їх феномен полягає в тому, що вони виконані з настільки ідеальною геометрією і точними деталями, що це здається абсолютно неможливим при тому рівні розвитку інструментів, які тоді могли мати у своєму розпорядженні будівельники. Технологію обробки колон можна порівняти хіба що з роботою сучасних токарних верстатів, ось тільки її аналогів тисячолітньої давності офіційна наука поки що знайти не може.
«Пластилінова» технологія Кенко
У перуанському місті Кенко розташовано декілька підвищень, зібраних з каменів досить незвичайного виду, технологія створення яких достовірно невідома і зараз. Річ у тім, що ці купки породи, незалежно від їх розміру, виглядають так, як ніби їх або обробляли сучасними точильними інструментами, або … просто м’яли руками — саме тому їх і називають «пластиліновими».
Більшість гірок мають камені з обробленими сторонами, причому в самих різних видах — від просто згладжених граней до ідеально відшліфованих схилів значних монолітів. Окремий інтерес викликають камені, в яких чітко проглядаються поглиблення, які іноді порівнюються навіть з відбитками величезних пальців рук: камені дійсно хтось «пом’яв» в долоні.
Однак найцікавішою деталлю серед каменів Кенко є моноліти, оброблені так, що за формою разюче нагадують величезний стілець. Поруч розташовані кілька ніш, які відрізняються ретельно і акуратно окресленою геометричною формою. Всі ці пам’ятники минулого, що дійшли до нас, дозволяють припустити, що стародавні цивілізації змогли опанувати технологію розм’якшення каменів, яка до сьогоднішнього дня виявилася втраченою.
Технологія полігональної кладки
Полігональна кладка — це будівельна технологія, відома досить давно поширеним застосуванням і зустрічається в багатьох точках планети, які знамениті слідами древніх цивілізацій. Вона являє собою використання багатокутних каменів різного розміру, які притісувались один до іншого і зістиковувалися під довільними кутами. Головним достоїнством такої технології вважається економія сил і часу, адже під час її використання не було потрібно підганяти кожен камінь під однакові параметри.
Так, наприклад, яскравим свідченням широкого застосування такого типу кладки на території Європи є численні споруди епохи Давньої Греції та Риму. Серед інших можна виділити підпірну стіну тераси знаменитого храму Аполлона, розташованого на території давньогрецького міста Дельфи. Її довжина становить близько п’ятисот метрів, а датується вона приблизно 500 роком до нашої ери.
Використовувалася ця технологія і в епоху Середньовіччя, хоча на той момент вже були відомі більш досконалі методи зведення стін. Так, полігональну кладку можна побачити в деяких замках і оборонних укріпленнях, серед них — будівлі в місті Кронштадт на острові Котлін. Однак найбільше прикладів полігональної кладки можна знайти на території розселення стародавніх інків і майя, тобто, в сучасному Перу, Болівії, а також на території острова Пасхи. На думку істориків, саме інки опанували цю технологію краще за всіх. Яскравими прикладами використання технології можна знайти в перуанських містах Куско, Мачу-Пікчу і Пуно.
Справедливості заради, слід зазначити, що загальний механізм застосування даної технології відомі дослідникам. Однак ті ж інки настільки точно підганяли камені один до одного, причому без використання в більшості випадків закріплюючого складу, регулярно викликають суперечки в науковому середовищі, а також сприяють появі різного роду теорій і навіть легенд, якими пояснюють, як стародавні люди були здатні зводити настільки міцні споруди з величезних монолітів, використовуючи при цьому досить примітивну технологію.
Вигнуті камені і моноліти храму «Хефрена»
У єгипетській долині Khafre’s Valley Temple, на плато Гіза розташований храм, особливості будівництва якого до кінця не розгадані до сьогодні. Одним з моментів, який викликає питання у дослідників, є механізм транспортування і підняття на висоту кам’яних блоків, при тому, що кожен з них вагою в кілька десятків тон. Всі вони виготовлялися з червоного граніту, підлогу ж складали за допомогою укладання вапнякових плит.
Крім того, величезні камені складалися в стіни за допомогою технології полігональної кладки. Ось тільки вони підганялися один до одного з такою вражаючою точністю, що між окремими блоками навіть лезо ножа неможливо втиснути. Особливо дивно бачити якість подібні кладки в споруді, яка вважається однією з найбільш древніх єгипетських будівель, що дійшли до наших днів, причому стиль і характер технологій можна порівняти тільки з нинішнім храмом сфінкса, який розташований поруч і храмом Осіріса в Абідосі.
Однак найбільшу загадку, яка не одну сотню років розбурхує уми дослідників і цікавих обивателів, зберігають, в буквальному сенсі слова, кути храму: там можна побачити ніщо інше, як вигнуті камені. Саме до алгоритму виготовлення блоків такого типу досі не вдалося навіть наблизитися вченим-єгиптологам і сучасним архітекторам. Камені виглядають як моноліти і ідеально підходять один до іншого, немов частини пазла. Більш того, на них відсутні сліди обробки зубилом або молотком — блоки ніби вилиті в цільних формах.
Печери «Кондао»
Ще однією унікальною точкою на туристичній карті Індії, яка захоплює обивателів і ставить в тупик дослідників, є комплекс з 16 буддійських печер розташованих недалеко від міст Лонавала, так звані «Кондао». Згідно з офіційною версією, їх поява відноситься приблизно до I століття до нашої ери. Цей пам’ятник стародавньої цивілізації як і раніше вважається чи не найбільш незвичайним і загадковим в Індії.
Річ у тім, що вченим і по сей день не вдається точно встановити, як саме вони були зведені. Адже, як було достеменно встановлено, всі елементи споруди були створені з нуля. По суті, стародавні інженери і архітектори зі звичайної скелі, створили вражаючі за розмірами і деталізацією рукотворні інтер’єри, причому із застосуванням виключно примітивних інструментів, тоді доступних. Але навіть сьогоднішнім технологіям потрібен досить тривалий термін роботи для досягнення такого результату, а як його змогли домогтися понад дві тисячі років тому, залишається загадкою.
Так, наприклад, вхід до печер відрізняється дуже рівними, обробленими стінами, які прикрашені орнаментами і різноманітними фігурами. Інтер’єр, має таке ж оздоблення — за допомогою використання безлічі візерунків і постатей. Ось тільки ні одна серія огляду і дослідження печер, не дала історикам і археологам ні найменшого уявлення про інструменти та технології, які могли використовуватися під час будівельних робіт.
Рукотворні печери Барабара
Ще одні індійські печери, які вважаються яскравим прикладом використання унікальних, нерозгаданих технологій цивілізаціями минулого розташовані в Макхдампер-Блок в окрузі Джеханабаде індійського штату Біхар, у 24 кілометрах на північ від міста Гайи. Цей комплекс вважається одним з найбільш древніх серед збережених до наших днів: дослідники датують його приблизно III століттям до нашої ери, тобто, на час доби імперії Маур’їв.
Це важко уявити, але Барабарські печери є повністю рукотворними, тобто, вони були в прямому сенсі вирубані в скельній породі з нуля. Всього їх було створено сім: чотири печери розташовані в Барабарських, а три — в Нагарджунських скелястих пагорбах. Практично всі вони мають однаковий внутрішній устрій — складаються з двох приміщень, перше з яких є зал прямокутної форми, в якому збиралися служителі, а друге було менше за розміром і було круглим, куполоподібним, де, швидше за все, відправляли сакральні обряди та богослужіння.
Однак головною загадкою, як і основною визначною пам’яткою Барабарських печер є особливості обробки стін їх приміщень. Річ у тім, що вони дуже професійно відполіровані. Ретельне шліфування виявилося практично дзеркальним, і, разом з точною геометрією самих приміщень, створює унікальну акустику. Яким чином стародавнім інженерам більш як дві тисячі років тому вдалося так ідеально відполірувати величезні площі примітивними інструментами, дослідники так і не можуть зрозуміти.
