Оце так Різдво! Оце поколядували наші в Цареграді
Втерши сльози… Навздогін – ще кілька слів про те, чому це такої епохальної ваги подія – не тільки в церковній історії, і навіть не тільки в історії “великої і ще не закінченої” (Ю.Шевельов) українсько-російської війни, чи історії модерної Європи (про все це ще будуть писати і в нас, і “по чужих українах”, довго й зі смаком). Але є й ще один важливий аспект, на який звертаємо незаслужено мало уваги.
Якщо хто завважив – після 15 грудня люди несподівано стали згадувати давно, здавалось би, забуті історії своїх предків, потерпілих у 1930-ті за Українську автокефальну церкву, – кілька таких історій мені трапилось в інтернеті, а одну навіть розказав (явно хвилюючись) один із промовців на Софійській площі в день Собору. І в усіх був той самий емоційний лейтмотив: мовляв, хоч самі ми до церкви не ходимо, але дід/прадід наш сьогодні “переміг”, був “відомщений”, і т.д. Раптом виявилося, що це важливо – оце відтерпле почуття “історичної справедливости”: важливо бачити, що вона дійсно є, в реальності, а не на білбордах негідників, яким, на добрий лад, місце у в’язниці. Що Божі млини мелють помалу, зате певно. Що історія має сенс – навіть така жахна й кривава, якою була наша в 20-му ст.
Якщо вдуматися, канонічне відновлення своєї Помісної Церкви – це, по суті, перший системний акт реституції, на який спромоглась Україна після 1991 року. А тим самим – і перший серйозний крок до реабілітації нашої прибитої-згніченої-споневаженої правової свідомости.
Крадене, на довгу дистанцію, ніколи “не платиться”, і його завжди доведеться повертати: навіть якщо крадене – це ціла церква, злодій – ціла імперія, а термін давности – 333 роки
Бо, вкотре повторю: там, де ще вчора чинилися масові злочини проти людяности і супровідне їм масове ж таки оплюгавлення базових понять про мораль і право, а після того впродовж трьох поколінь панувала мовчанка і суспільство, з катами на персональних пенсіях і жертвами (хто вижив) на мінімальних, жило, вдаючи, ніби нічого не сталося, – там правової держави постати не може за визначенням: на іноземні ґранти вона не будується. Щоб була правова держава, спочатку в суспільстві має утвердитися правова свідомість – із виразним розумінням, що крадене, на довгу дистанцію, ніколи “не платиться”, і його завжди доведеться повертати: навіть якщо крадене – це ціла церква, злодій – ціла імперія, а термін давности – 333 роки.
Цієї зими нам, як нації, вперше вернули те, що належало нам по праву.
Вдумаймося в ці слова: по праву.
І тоді зрозуміємо, звідки ці сльози на очах…
