“Війна”, “зброя”, “стріляють” – для них не просто слова. Це їхні реалії, пише Експрес. А недитячий погляд свідчить: вони дуже швидко подорослішали…
…У дитячому таборі “Лімниця”, що в селі Вістова Івано-Франківської області, відпочивають 30 дітей із Волноваського району Донеччини. Два роки тому біля Волновахи розстріляли пасажирський автобус, а в 2014-му українська армія зазнала перших значних втрат. Це була територія реальної
війни.
Частина тамтешніх жителів утекла від війни – та згодом більшість повернулись до рідних домівок.
“Жахіття почалися наприкінці літа 2014 року, – починає розповідати 14-річний Леонтій. – Коли пішли чутки про наступ бойовиків, деякі сім’ї брали з собою найнеобхідніше та їхали подалі з міста. Над нами літали бойові літаки, ми постійно чули звуки вибухів. Спершу було дуже страшно. Батьки телефонували по декілька разів на годину, щоб переконатись, що все гаразд. Ми постійно дивились під ноги, щоб не наступити на міну…”
“Моя мама відвезла мене до свого брата в Запоріжжя після перших серйозних ударів “Градів”, – розповідає 11-річна Ксенія. – Сама повернулась – переживала через роботу та квартиру. Я рахувала хвилини до її повернення. По телебаченні показували жертв обстрілів… Потім я побачила фото хати моєї подруги з розбитими вікнами. На щастя, їхня сім’я поїхала звідтам за дві години до обстрілу”.
Коли Ксенія говорить, я краєм вуха чую, як один із хлопців шепоче іншому: “У нас все добре, розумієш? Головне, що ми залишились живі. Більше тут розповідати нічого”.
“Усі розпитують нас про пережите, бо для вас це щось неймовірне, – каже 15-річна Альбіна. – Моя подруга тут злякалась звичайного грому! А я навіть не звернула уваги. У Волновасі ми постійно чуємо постріли й вибухи. Ми звикли. Тому тут нам особливо подобається спокій і тиша.
Ми дуже раділи, що бойовики відійшли з нашого міста. Але почались інші проблеми. Основним місцем праці наших батьків були шахти. Дві з них закрили. Дуже багато людей залишились без роботи. Почались проблеми із грошима. Люди стали продавати будинки, автомобілі, щоби купити продукти…”
“Ціни зростають майже кожного дня! – перебиває Альбіну Леонтій. – Раніше тато купував хліб за п’ять-шість гривень. Зараз він має віддати 12. За літр молока в деяких магазинах просять більше як 25 гривень! Плитка шоколаду від 35 гривень. І не в усіх магазинах він є”.
Діти починають обговорювати ціни й нестачу товарів.
“Після обстрілів у нас залишось два супермаркети, – пояснює Альбіна. – Щоби купити необхідне, стоїмо в чергах. Швидко розбирають крупи, макарони, хліб, молоко. Бояться ще більшого підвищення цін. Люди приїжджають до Волновахи зі сусідніх районів, де ситуація з продуктами ще гірша”.
Більшість донбаських дітей вели розмови зі мною українською. Розповіли, що навчаються у спеціальній україномовній школі й дуже її люблять.
“Я дуже рада, що змогла відвідати захід України, – каже Альбіна. – Недавно ми відзначали тут свято Івана Купала. Це один із найяскравіших моментів мого життя. Віночки, пісні, вогнище…”
Далі діти ділились мріями про завершення війни. “Це все обов’язково закінчиться, – каже 12-річний Дмитро. – Поки я тут, то дуже хвилююсь за рідних, які залишились вдома. Мені пояснюють, що особливої небезпеки немає. Але ж хіба це так? Коли вдома, ми часто засинаємо під звуки пострілів…”
“Діти зі сходу особливо не відрізняються від інших, – каже Сергій Бандура, директор табору. – Проте вони значно швидше дорослішають. У них серйозні погляди на життя. Часто розповідають нам, як почали цінувати кожну хвилину свого життя”.
Після балачок усі йдуть обідати. Директор табору вітається з ними словами “Слава Україні”. У відповідь лунає щире дитяче: “Героям Слава!”.
Христина БІЛЯКОВСЬКА
