Минають сороковини відтоді, як пішов із життя визнаний моральний авторитет нації блаженнійший Любомир Гузар, колишній предстоятель Української греко-католицької церкви (УГКЦ)
Він не був гравцем у церковно-політичних іграх, а справедливо вважався одним з найавторитетніших і наймудріших людей країни, причому не тільки для парафіян греко-католицької церкви. Його мудрість базувалася на простоті думок і чесних слів, на корисних порадах та надзвичайно теплих побажаннях
Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року в родині львівських інтелігентів Ярослава Гузара та Ростислави Демчук. Серед його дідів і прадідів були священики, що служили у Львові та Галичі. Лихоліття Другої світової війни він пережив від самого її початку.
— У Львові ще 1 вересня 1939 року впали перші бомби, — розповідав священик. — Гітлерівське військо напало на Польщу. Тоді малими ми зрозуміли, що війна є щось дуже страшне. Вона руйнує. Є хата, яку будували дідусь, батько, але впала бомба — і все розлетілося, пропало… Я бачив на вулицях Львова постріляних невинних людей — євреїв, і це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті.
Ще десятирічним він вирішив вступити до релігійної школи при одному з львівських монастирів, що було незвичайно для дитини такого віку. Однак настоятель, розуміючи, яке майбутнє чекає молодого священика в СРСР, відрадив його. Це було 1943 року, в розпал війни. За рік сім`я Гузарів виїхала до Австрії. У Зальцбургу Любомир продовжив навчання в українській гімназії, а 1949 року переїхав до США.
У Нью-Йорку Гузар здобув релігійну освіту в лоні УГКЦ, яку в Радянському Союзі на той час уже заборонили. У ті роки становище розсіяних по світу українських емігрантів і греко-католиків було однаково складним. В одній із телепередач блаженнійший розказував, як у великі свята в родинах діаспори виголошували побажання наступного року зібратися в такому ж складі в Україні. І з кожним роком ця надія танула.
— Нашим домом тоді стали українська мова, культура і віра, — пригадував Любомир Гузар роки, коли служив пастором у парафіях УГКЦ у США.
Переломним моментом в своєму житті Любомир Гузар вважав зустріч та знайомство наприкінці 60-х років минулого століття з чинним на той час предстоятелем УГКЦ Йосифом Сліпим. Після 18 років сибірських заслань радянська влада нарешті відпустила опального ієрарха до Риму, вважаючи, що старий та хворий Йосиф уже не зможе відродити церкву.
Враження від спілкування з владикою було таким великим, що Гузар вирішив піти за ним у Рим, аби продовжити релігійне навчання. Здобувши ступінь доктора богослов’я, він став ченцем-настоятелем у монастирі Стадіон у передмісті Рима, а потім і помічником Сліпого.
1984 року Йосиф Сліпий помер, і Рим призначив главою УГКЦ Мирослава Любачівського, при якому на початку 1990-х церква фактично повернулася в Україну. За кілька років Любачівський тяжко захворів, і його правою рукою й де-факто главою УГКЦ став Гузар.
Найбільшим внеском блаженнійшого Любомира у розвиток УГКЦ фахівці вважають те, що ця церква не просто стала однією з найбільш популярних в Україні, але й була включена до світового християнського контексту. Резиденцію зі Львова було переведено до Києва, чим підкреслювалося національне, а не локальне значення УГКЦ.
Блаженнійший Любомир одним з перших серед глав українських церков почав закликати духовні інститути України агітувати парафіян за цінності і принципи справедливого правління, а не за вибір на користь окремих політиків чи олігархів. Корупцію він називав гріхом, а коли розмірковував про мораль, це звучало сучасно і без зайвої повчальності.
Несподівано для багатьох владика 2011 року публічно оголосив про свій відхід з поста глави церкви, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Утім вплив на УГКЦ відтоді і до останнього свого подиху він зовсім не втратив.
— Я не лізу на піч, де буду сидіти дідком, — жартував патріарх. — Багато ще хочу зробити.
Він завжди прагнув проявляти громадську активність відповідно до свого сану і положення. І, звичайно, всіх українців вразила його активна позиція під час Революції гідності. 1 грудня 2013-го блаженнійший Любомир у своїй промові на майдані Незалежності закликав усіх чинити добро:
— Ми мусимо бути того свідомі, що в нашому народі є група людей, для яких найважливіша їхня власна вигода. Яка на це може бути ефективна відповідь? Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро. Якщо хочете жити в нормальній державі, передати її дітям і внукам — чиніть добро.
Шанобливе ставлення українців до єпископа релігієзнавці називають суспільним феноменом. Ще 2008 року, за даними дослідження, проведеного соціологічними службами Ukrainian Sociology Service та Фонду «Демократичні ініціативи», Гузару довіряли 21,2% жителів України. І що важливо, це перевищувало довіру до політичних діячів. Мабуть, тому, що люди ніколи не відчували в блаженнійшому лукавства й нещирості.
…Любомир Гузар залишив нас і відійшов у вічність високоінтелектуальною і освіченою людиною з неймовірним рівнем загальної культури та надзвичайними комунікативними навичками, з колосальною внутрішньою дисципліною, з тільки йому притаманним стилем розмови, вдумливими проповідями і просто добрим серцем.
Допомагав лагідно й тихо, без надмірних наполягань
Довіра людей до блаженнійшого Любомира поширилася й на священиків церкви, зокрема тих, чиє покликання — перебувати поруч із захисниками Батьківщини. Створенню інституту капеланства патріарх постійно приділяв значну увагу.
— Упродовж життя я мав нагоду зустрічати багатьох капеланів українського війська, починаючи ще з визвольних змагань під час Першої та Другої світових воєн, — говорив він 2006 року на першому з`їзді військових капеланів в Обухові. — Наше священство завжди було поруч з українськими вояками. Це служіння дуже трудне і небезпечне. Спасибі вам, що ви готові до цієї роботи.
Він був добре знайомий із досвідом капеланського служіння в арміях країн світу і як ніхто інший розумів значення особи та ролі військового душпастиря. Тому і намагався всіляко сприяти створенню ефективного формату капеланського служіння в Україні.
У серпні 2007 року два молоді капелани — Степан Сус і Андрій Зелінський — організували для невеличкої групи курсантів тоді ще Військового інституту сухопутних військ імені Петра Сагайдачного поїздку до Києва. Окрім відвідин кількох музеїв, різноманітних історичних і культурних пам’яток столиці, вони зустрілися й з блаженнійшим Любомиром.
— Це було перше тривале безпосереднє спілкування з владикою, який уже тоді почав різко втрачати зір, — пригадує сьогодні капелан Окремої бригади морської піхоти Андрій Зелінський. — Враження залишилися найтепліші як у нас, так і у хлопців. Вже на той час у владики було чимало міркувань стосовно запровадження в українській армії військового капеланства.
Він умів допомагати лагідно й тихо, без надмірних наполягань. Неодноразово ділився з молодими капеланами власними думками, а кошти, які в нього з’являлися завдяки чиєїсь щедрості, просив передати тим, хто справді потребує.
— Ми тихо і без розголосу намагалися допомагати в лікуванні важко пораненим військовим із сільської місцевості, в яких було менше можливостей отримати допомогу від волонтерів, — продовжує Андрій Зелінський. — Але жоден із них не знав, звідки з’являлися ці кошти і хто був їхнім добродієм. Тут я сам розповідаю про це вперше.
— Для мене як людини він був прикладом людяності, як християнина — прикладом доброго християнського життя, а як священика — прикладом доброго пастиря, — доповнює колегу військовий капелан Степан Сус. — Слова його духовної настанови та успіху: «Молися і працюй» були завжди заохоченням іти вперед та робити добру справу.
