Прифронтова Красногорівка у ці вихідні… До лінії зіткнення – менше кілометра. З під’їзду виходить чоловік. Йдемо до нього розпитати про нічні обстріли:
– Здравствуйте!
– Какое «здравствуйте»? Слава Украине надо говорить, вы в Красногоровке, ребята.
Присоромлені йдемо за ним. Відводить нас до пані Алли. Та веде вулицею далі – показує запечену землю, розповідають волонтери групи Повернись живим.
– Вот тут забор был, хозпостройка, – вказує на уламки паркану і цегли, розкидані навколо. – а осколок вон аж к тому дому отнесло, метров 200, не меньше. Я сначала думала кусок трубы водосточной, а оказалось – то снаряд от «Града». «Розочкой» раскрыло. За три года я научилась уже разбираться в оружии. – зітхає, показує в бік окупованого Донецька.
– Видать, поминки своего этого..Гиви празднуют. Идиотов с нас делают, типа они не стреляли. А мы не дураки, нам здесь видно и слышно откуда и кто стреляет. Вчера как начали с полтретьего и до утра валили. Мне 60 уже, была я помоложе, я б по-другому сейчас вела себя – взяла б автомат и – на Донецк.
– Не боитесь, – спрашиваю – так открыто выражать свою позицию?
– Мне нечего бояться, я на своей земле.
За величезним шматком труби з «Града» приходить інша місцева мешканка – пані Олена. Сусідній під’їзд її будинку ще влітку повністю зруйнували танками і САУ. Їй уламок потрібен для колекції – вже третій рік вона збирає вдома осколки того, чим бойовики гатять по її рідному місту.
– Памятник Путину спаяют из этого, – сміється пані Олена і показує свою солідну колекцію. – Это ПТУР, это танковый, вот мины. Есть «Град» вот, но такого солидного куска еще не было. – докладає до експозиції новий експонат.
Я тим часом здивовано розглядаю її книжкову полицю: три десятка книг з історії України і визвольного руху, «АД 242» (збірка спогадів «кіборгів» – оборонців ДАПу), «Неоголошена війна», «Военный дневник». Вражає.
А Олена продовжує – Меня вчера этот обстрел на открытой местности застал. «Град». Выжила, рада этому. Хотя, это еще ни о чем не говорит. Уже этим вечером может случится все, что угодно. Ночью, завтра. Три года так живем… Давайте чай пить.
На чай немає часу. Забігаємо в місцевий кіоск купити пиріжка.
– Є з капустою?
– Нету, девочки, только с мясом остались.
– Что, хунта со своими солдатами все разгребла? – жартую. Жіночка нахмурюється.
– Ну что вы? Зачем вы так? Не говорите так, вы не правы. Они – хорошие. Они защищают нас.
Моя щелепа, яка звисала останні години три, нарешті дзвінко б’ється об землю.
– Слухайте, а у вас тут взагалі прибічники сєпарів є?
– А ви не місцева? – продавщиця переходить, хоч і на ламану, але таки українську. – Всяке є, але здебільшого, хто хотів «руського міра» – той уже поїхав в Донецьк. А ми не дурні. А ви звідки?
– З Києва
– О, то розкажіть нам, як ви там. А то телебачення усе російське, ми не в курсі, що насправді, в світі коїться. Правда, що наших багато? Що ведуть себе часто по-скотськи, мовляв, «ви нам должны» і працювати не хочуть?
– Всяке буває…
– Вони і тут такі. Хто хоче – той паше, а хто не хоче – тільки бухає і гуманітарку ходить клянчити. Я вам так скажу, я б на вашому місці гуманітарку нам не присилала. А то наші вже звикли, і потім, після війни на роботу не заженеш їх… Краще канали нам зробіть українські, радіо, газет. Тримайтесь там, ми з вами. І приїжджайте ще, я сама пиріжки готую, спробуєте з капустою.
Остаточно шокована сідаю в машину. На фоні Авдіївки, Красногорівка, де ситуація не менш катастрофічна, лишається в тіні. Майже добу їх накривали танки, «Гради» і міномети. Зруйнували півтора десятків будинків. На щастя, обійшлось без поранених та загиблих.
Третій рік люди тут живуть без тепла. Взагалі без тепла. Хтось – гріється електрообігрівачами (але заплатити за електрику не у всіх є гроші), хтось – прямо в квартирі встановив буржуйку і топить дровами. Котельні розбиті, газопровід – теж перебило. Полагодити нереально – по ремонтникам починають працювати снайпери з зайнятих терористами териконів.
Але, якщо і полагодять, ситуація не зміниться: газорозподільна станція знаходиться прямо на лінії розмежування, ризикувати працювати там чи запускати газ у місто ніхто не буде.
Коли зовсім скрутно – люди йдуть у підвали. В більшості – вже третій рік стоять імпровізовані ліжка чи «розкладушки». А ще – свічки, запаси води, чай, кава. За три роки війни тут від обстрілів загинуло 36 мешканців міста, більш ніж півсотні отримали поранення, аж до каліцтва.
Понад 600 будинків було зруйновано, непридатні для життя 1500 квартир. І їх більшатиме, доки за кількасот метрів від міста стоятимуть ворожі позиції.
