В інформаційних війнах та операціях перевагу має та держава, котра краще розуміє культуру та культурні коди іншої, адже це дозволяє ефективніше впливати на населення противника. Однією із причин, чому Росії не змогла перемогти Україну в інформаційнім протиборстві, власне, і є те, що в Кремлі помилково вважають українців та росіян одним народом.
Ця засаднича помилка часто змушує путінських стратегів розглядати Україну як бунтівний регіон, а не як окрему незалежну країну. Виняток можуть складати хіба що Галичина, Буковина й Закарпаття, котрі надто вже інші й голосами придворних паяців з барського плеча «передаються» сусіднім країнам, з котрими Росія снить і бачить, як розчленовує Україну. А так – особливих відмінностей між Харковом та Бєлгородом чи Черніговом та Брянськом вони не помічають. Щонайбільше можуть зробити поправку на зіпсутість культурою «загниваючого Заходу», але це можна виправити.
І такий погляд на ситуацію вводить Путіна та його посіпак в оману. Тому чергові підступи та «шатуни» розкриваються, а «візитки Яроша» та палянічно-українська, котрої, либонь, сам Микола Азаров вчить ольгинських ботів, що видають себе за українців в соцмережах, ще довго веселять народ. А медведчуківсько-регіональсько-олігархічні пропозиції капітулювати лиш роблять українців злішими на свого ворога.
Незалежність не минула дарма
За 25 років незалежності українцям все ж немало вдалося. Як би не бракувало іноді культурного продукту, як би Росія зі своїм колоніальним товаром не тиснула й не намагалася випхати з вітчизняного ринку все українське, проте воно все ж є. Поступово місцеві виконавці заповнюють вільні ніші в музичному просторі. Потрохи стає доступнішою правдива інформація про заборонених в СРСР авторів та їхні твори. Поступово й світ відкриває для себе вітчизняних митців і вчиться усвідомлювати: далеко не все, що присвоїла собі Росія, є її надбанням.
І цього культурного тла в кілька століть достатньо, аби самі українці чітко відчували ментальну межу між собою та північно-східними сусідами. Достатньо, аби ці самі сусіди не могли зрозуміти навіть, чому це з ними не хочуть «дружити» та їм підкорятися.
І тут виникає дилема: чи потрібно, аби жителі Росії та кремлівські спецслужби врешті усвідомили, що українці та росіяни – два різні народи? З одного боку їхнє нерозуміння таких засадничих речей викроює трохи часу, аби примножувати свій культурний багаж, аби краще пізнати себе та ще більше віддалитися від Москви, позбуваючись колоніальних культурних кодів.
З іншого боку, можливо усвідомлення різниці між народами врешті призведе до того, що Кремль дасть Україні спокій. Припинить наносити українські міста на свої мапи «русского мира» й позбудеться ілюзій про «один народ».
Насправді, це поки що виглядає малоймовірним, адже режим Путіна вперто тримається за усі можливі символи, котрі єднають Москву та Київ, аби почуватись «старшим братом», а не «молодшим чужинцем». Тому усвідомлення може відбутися лише через конкретні та рішучі кроки.
Однією з перешкод до розуміння українців є зневажливе ставлення Кремля та його посіпак до української мови, адже вона є ключем до культурних кодів народу. Вона зберігає в собі пам’ять та ідеї поколінь, не дає забувати, чому ці сусідні нації такі різні, тому її охорона та розвиток – це інвестиція в завтрашній день. Уже давно настав час, щоб захистити те, що багато століть оберігає народ.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
