Я два роки поспіль, як журналіст вивчав його ходоків, ішов разом з ними від метро Арсенальна до вічного вогню. Слухав про що говорять між собою, спостерігав, як виймають з кишень і чіпляють колорадські стрічки, як кричать «Фашизм не пройде!», як цілують ікони з зображенням Жукова.
Про це журналіст Євгеній Якунов пише на сайті obozrevatel.com.
Спостерігав фізіономії Бойко і Шуфрича, московських попів, які несуть портрети родичів нібито з написом: «Він загинув за свободу батьківщини», а нижче: «убитий в радянсько-фінській війні».
Бачив божевільних матерів, які тягли за руки дошкільнят у нап’ялених на них гімнастерках і пілотках з зірками, липових ветеранів з нарум’яненими щоками і ветеранш з напомаженими під колір червоного прапора губами.
Я бачив голених качків в чорному, несучих портрет Калашникова, який відійшов в інший світ. Мордатих комсомольців, перестарілу Вітренко. Тітушок, «охороняючих» це набрід і оскалюючих пащу на кольори нашого прапора політичних туристів з Раші, роблячих селфі для родичів в Москві…
І все це – в центрі мого рідного Києва!
Я шукав і не знаходив там ні однієї нормальної особи. Жод-но-ї!
Там немає тих, хто просто хоче пом’янути загиблих. Це протест проти державності України. Це -консолідація вати в її рафінованому вигляді. Це класика п’ятої колони.
Це могло б здатися паноптикумом… якби за цим не стояв Кремль. І не виливалося чорно-жовтою жовчю безсмертна ненависть імперії до українського народу. Безсмертна заздрість і ревнощі. Безсмертна смерть, яка витає над нашим майбутнім.
Я б заборонив все це. До тих пір, поки перед стінами московського кремля не пройде з портретами своїх рідних мільйон українців – нащадків жертв Голодомору…
