Iрина Гаркавенко, псевдо — “Марго”. Невисокого зросту, тендiтна. Ще донедавна вона сiм мiсяцiв була на передовiй — поїхала добровольцем. Усупереч всьому.
Коли на Донбасi спалахнула вiйна та загинув друг, Iрина зрозумiла: залишатися вдома несила. Нiхто не мiг втримати. Нi мама, нi малолiтня доня. Вони дуже хвилювалися за неї. Але то був Iринин вибiр. Остаточний.
“Поїхала туди з волонтерами, — згадує. — На базу “Правого сектора”. Просилась залишитись. Навiть слухати не захотiли. Мовляв, не жiноча то справа. Довелося повертатись. На щастя, ненадовго. Якось почула, що до батальйону “Правого сектора” набирають добровольцiв. Мерщiй туди, написала заяву. Кажу, що хочу захищати Батькiвщину. Ось так i стала вiйськовою”.
Незвичну справу “Марго” довелося опановувати з нуля. Вчилася розбирати та складати автомат, кидати гранати, стрiляти в мiшенi. Нiколи на жалiлася, що важко чи страшно. Навпаки, своїм прикладом i рiшучими дiями надихала чоловiкiв.
“Кажуть, що у вiйни не жiноче обличчя, — Iрина дивиться у вiкно i про щось думає. — Але коли чобiт ворога топче нашу землю, коли “гради” руйнують мiста та села, знищують людей, не час фiлософствувати. Треба захищати — зi зброєю в руках. Там, на передовiй, ми були в однакових умовах — i чоловiки, i жiнки. Ходили в розвiдку, виконували iншi бойовi завдання, ризикували життям”.
“Чи правда, що ви навiть керували штурмовою ротою?” — запитую. “Так, було таке, — всмiхається. — 76 бiйцiв вiд 17 до 50 рокiв. Усi — чоловiки. I нiчого — слухали та пiдтримували. I я за них стояла горою. У нас була дисциплiна — залiзна. На вiйнi iнакше не можна. Не буде порядку, нiколи не переможеш. Хто придумав псевдо “Марго”? Бойовi побратими. Я не перечила: “Марго” то й “Марго”. Пiзнiше десь знайшли книжку Дюма “Королева “Марго”” i подарували зi своїми автографами. На згадку. Тепер цей експонат у мене на виднотi”.
Там, на фронтi, Iрина зустрiла свою долю. Iгор — iз Бiлорусi. Приїхав захищати Україну й закохався. Нi кулеметнi черги, нi вибухи снарядiв i мiн, нi кров, нi крики, нi смерть — нiщо не може зупинити життя. Жаги до життя.
Iрина Гаркавенко побачилася з Iгорем у шпиталi — приїхала пiдтримати пораненого бойового побратима. Тiєї митi до палати зайшов i Iгор… Щось ворухнулося в серцi. Потiм бачилися на передовiй. Одного дня Iгор пiдiйшов до Iрини, взяв її за руку та повiв вибирати обручки.
“Коли повернулася звiдти, було дуже важко, — згадує. — Заходиш до кав’ярнi, а там — стiльки чоловiкiв. Сидять, розважаються… Мене це дратувало: чому вони тут, а не там, чому байдужi до ворожої агресiї. I чому таких нескiнченна кiлькiсть. Салюти, забави, пiснi… А там — вибухи, горе, смерть… Країну нiби подiлили на два табори: хтось ризикує життям, а хтось ось тут. Коли Iгор знову повернувся на передову, дуже хвилювалася за нього. Але я знаю, що це треба. Зради миру, заради перемоги, заради свободи”.
Героїка буднiв. Цю iсторiю творять не в наукових кабiнетах, а на полi битви пiд канонаду снарядiв. Нiхто з добровольцiв не думає про подвиг чи нагороди. У них iншi цiнностi, iнший вибiр — життя або смерть.
“Ми обов’язково переможемо, — пiдсумовує “Марго”. — Iнакше бути не може. Це наша земля i наша Батькiвщина. Нiкому не вiддамо й не
поступимося жодним метром територiї”.
Володимир IСАЄВ, Експрес
