Іноді говорять про те, що повернення України в Криму неможливо – тому що глибина дрейфу півострова від материка велика і з кожним роком буде лише зростати.
Про це пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
Але автори цих промов не розуміють одного. Перше, що доведеться говорити українському політику, який приїде в український Крим, це – «ми вам продукти привеземо».
Тому що єдине вікно можливостей для повернення українських прапорів на територію півострова настане тоді, коли мир і стабільність стануть головним дефіцитом у Росії.
Сама по собі анексія Криму не тільки стала прологом до війни на Донбасі і не тільки ударом по українській економіці – вона стала ще й тим фактором, який згуртував підконтрольну Києву територію, зробила її більш гомогенною, виключила з участі у виборах певне число людей з прорадянськими поглядами, позбавила Україну від необхідності вести безплідні суперечки про мови, історії та вектор інтеграції.
Анексія Криму стала чинником мобілізації материкових областей. Після цього в країні почали формуватися нові соціальні договори. Навесні 2014 року Україна почала прискореними темпами домовлятися про саму себе, про моделі соціального гуртожитку, про розподіл ролей всередині держави, про роль самої держави і те, які інститути йому потрібні, а які – ні. Цей діалог непростий і болісний, але раніше він просто був заблокований.
На тлі двох минулих десятиліть це виглядає як реальний історичний шанс, реалізувавши який Україна стане державою, здатною «переварити» навіть ті регіони, які довгий час перебували під впливом російської пропаганди. І якщо Україна його не упустить, то саме Київ зможе визначати умови, на яких буде відбуватися повернення втрачених у 2014 році територій.
До того ж, і самі ці території будуть сильно відрізнятися від того, якими вони були в передвоєнному 2013-му році.
Ті ж Донецьк і Луганськ вже не будуть промисловими центрами. Ті, хто виїхав звідти – навряд чи повернуться. Ми за звичкою називаємо їх «донеччанами» і «луганчанами», але треба бути чесними: це нові кияни, львів’яни, одесити і харків’яни. Вже зараз за статистикою 40% цих людей не мають наміру їхати додому навіть у разі повернення Донбасу. І з кожним місяцем цей відсоток буде лише зростати. Тому що діти, робота, соціальні зв’язки та інше «пускання коріння».
Індустріальний потенціал регіону спиляний на металобрухт, вивезений до Росії або просто знищений війною. І тут теж треба бути чесними: сам по собі Київ ніколи б не зважився претендувати на лаври Маргарет Тетчер, яка знайшла в собі сміливість закрити збиткові британські шахти в середині 80-х років. Якби не війна – радянський індустріальний монстр продовжував би жити у всій своїй неефективно-монументальній пишності. За Київ всю брудну роботу зробила Москва, знищила одні підприємства і вивезла інші.
Промисловість «скінчилася», значна частина населення виїхала. Тих, кого називали «донецькими елітами» – маргіналізовані, так само як і їх порядок. Доля регіону буде залежати тільки і виключно від Києва. І найкраще, що може зробити столиця – придумати стратегію поведінки з територіями, які опинилися полем бою. Щоб потім цю стратегію нав’язати регіону.
І точно таку ж політику доведеться готувати і по Криму.
Причому з Кримом, одночасно, буде і легше, і важче. Легше – завдяки тому, що на півострові не лилася кров. Та сама, що сакралізує будь-яке протистояння. Не стоять в сервантах сотні фотографій з траурними куточками, не ростуть безбатченки, чиї батьки піддалися на заклики заробити на війні. А складніше буде з-за того, що Росія Володимира Путіна буде триматися за Крим до останнього. І будь-яка дискусія про долю півострова стане можлива лише після зміни нинішньої архітектури влади в Росії. А це означає дуже і дуже багато.
Наприклад те, що економіка Росії в колапсі, що криза знаходиться на межі виходу з-під контролю, що заради порятунку власного сьогодення і майбутнього еліти готові йти на будь-які компроміси. Або що ці еліти і зовсім перестають контролювати околиці власної країни – просто тому, що при будь-яких інших сценаріях зміна архітектури влади в Росії навряд чи відбудеться.
І в цій ситуації Крим буде дезорієнтований – як опинився дезорієнтований Донбас, який мріяв про СРСР, а отримав натомість Сомалі. І в цей момент знову відбудеться розмежування ядерних прихильників Росії і тих, хто просто прагне стабільності і прогнозованості.
І тому стабільність і прогнозованість стане першим, що пообіцяє перший український політик, який приїде в Крим після зміни прапорів. Якщо ця фраза не буде актуальною, то приїхати на півострів українському політику просто не вдасться
