Я не злорадствую з приводу загибелі людей, але я за те, щоб виставляти правильні акценти. Впав літак, на борту якого в розтерзану рашистською вояччиною Сирію летів військовий хор імені Алєксандрова піднімати бойовий дух рашен-воєнторгу на руїнах Алеппо, на ще не висохлій крові захисників міста й тисяч убитих жінок та дітей.
У тому ж літаку загинули й журналісти “Звєзди”, “Пєрвого”, НТВ та кількох інших пропагандистських видань. Ці люди за даних обставин є воєнними злочинцями – відповідні норми з конвенцій цілком застосовні до всіх пасажирів пропагандистського рейсу.
Чи маю я злорадствувати через загибель воєнних злочинців? Очевидно, що ні. Воєнний злочинець має понести покарання за вироком трибуналу, а не випадкового викрутасу долі. Позитивні емоції, однак, прийнятні, коли гине ворог, який, коли б залишився живий, продовжував би убивати. Чи вбивали наших та сирійських громадян бійці пропагандистського фронту? Опосередковано – так. Особливо рашистські журналісти-пропагандисти, під камери яких на Донбасі умисно скоювалися воєнні злочини, щоб ті відповідно усе зазнявши чи описавши, звинуватили в цьому Україну. Вони першими появлялися там, де готувалися московські провокації.
А ті хто наповнюють патріотичним угаром русскага міра голови й так психічно нестійких рашистських солдатів – вони збільшили число убитих наших громадян на Донбасі чи стражденних сирійців? Я в обох випадках кажу: “Так”.
Злорадствувати не буду, але жодного слова співчуття від мене натхненники убивць не почують.
