Сьогодні – 130 років від дня народження Леся Курбаса. 10 фактів про видатного українця

0
1255

Сьогодні, 25 лютого, минає 130 років від дня народження видатного українського режисера-реформатора, актора, теоретика театру, драматурга, публіциста і перекладача Леся Курбаса.

«Його велич у тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів», – зауважував український літературознавець Юрій Лавріненко.

Передусім, Курбас європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним, побутовим. Саме завдяки йому наше сценічне мистецтво почало ставати істинно естетичним, відкрило для себе коло героїв, тем, прийомів, до того часу просто недоступних («Молодий театр» 1917–1919 роки). По-друге, Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань Заходу (діяльність «Березоля» 1922–1926 років). Митець пробував синтезувати національні традиції українського театру з найновішими формами європейського («Березіль» у 1927–1933 роках), повідомляє прес-служба Українського інституту національної пам’яті.

Мистецькі пошуки Курбаса виросли на ґрунті Української революції 1917–1921 років та її продовження в культурному Ренесансі 1920-х початку–1930-х років. Лесь Курбас посів вагоме місце в сузір’ї Розстріляного відродження. Високоосвічений та різноплановий діяч справив неперевершений вплив на Павла Тичину, Миколу Хвильового, Олександра Довженка. Окрім того, заклав основи вітчизняної акторської і режисерської школи, сказав вагоме слово в кінематографі, відкрив світові видатного драматурга Миколу Куліша, великих акторів – Амвросія Бучму, Мар’яна Крушельницького, Валентину Чистякову, Дмитра Мілютенка, Йосипа Гірняка, Наталію Ужвій.

10 фактів про Леся Курбаса, які варто знати

1. У восьмому класі гімназії написав першу літературну спробу – етюд «В гарячці» і 11 березня 1906 року звернувся з листом до Івана Франка з проханням надрукувати твір у щомісячнику «Літературно-науковий вістник»: «Вельмишановний Добродію! Для спробуваня своїх сил на літературному полі зважились ми оба [друг Тома Водяник] написати по одному «творови» та шлемо отсе їх до Вас, щоб почути Вашу гадку про них, та про нас яко «літераторів». Як можна, то помістіть в ЛНВ, а як ні, то киньте в кіш, а нам дайте лише відповідь, на яку залучаємо марку… Просим теж о скору відповідь бо ми дуже нетерпеливимось». Не дочекавшись миттєвої відповіді, друзі через півмісяця написали другого листа: «Високоповажний Пане Добродію! Просимо не гніватись, що ми так наприкряємось Вам своїми листами, тим більше, що Ви усе дуже зайняті. Ми виклали до Вас 12 марта свої перші проби літературні разом з уклінною просьбою прислати нам в листі свою гадку, чи є в нас який талан, чи працювати нам далі на полі літературнім… Як можете, то просимо о ласкаву відвовідь перед 7 цьвітня, тому, що в тім дни роз’їзджаємось на великодні фериї і лист в гімназії легко може пропасти…»

Етюд «В гарячці» на чотирьох сторінках з’явився в українському часописі «Літературно-науковий вістник» за квітень 1906 року під псевдонімом Зенон Мислевич.

2. Заснував шість театрів: перший український стаціонарний професійний у Тернополі (1915), незалежну акторську студію при «Молодому театрі» (1918 році), перший театр Української Радянської республіки імені Шевченка (1919), Державну українську музичну драму (1919), Кийдрамте – Київський драматичний театр (1919), мистецьке об’єднання «Березіль» (1922), а в 1934-му – театр політичних в’язнів на Соловках.

3. Знав вісім мов, але ніколи не вивчав російської. Здійснив переклади: із німецької – книги «Мистецтво вмирає» Віктора Обюртена, п’єс «Молодість» Макса Гальбе, «Войцек» Георга Бюхнера, «Горе брехунові» Франца Грільпарцера; з польської – «Йоля» Єжи Жулавського; із французької – «Останній лист» Віктор’єна Сарду, з норвезької – вірша «Березіль» Б’єрнстьєрне Б’єрнсона. Олександр Дейч, сучасник митця, згадував: «Німецькою, польською, на ідиші він спілкувався легко, вільно, з французької перекладав, англійською читав. Взагалі він був людиною культури, гуманітарієм широкого світогляду, до того ж з хистом до вивчення мов».

4. Перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа у 1925 році.

5. На Одеській кіностудії зняв кілька стрічок: у 1922 році – «Шведський сірник», 1924-му – «Вендета» і «Пригоди Макдональда», 1925 – «Арсенальці».

6. Увів до обов’язкового акторського вишколу акробатику й спорт.

7. Жив із кулею в серці. Вона застрягла, коли Курбас стрілявся, щоб покінчити життя через нерозділене кохання до актриси Катерини Рубчакової. У Львові хірург врятував митця, але кулю дістати не зміг.

8. Популяризувати Курбаса було ризиковано: за це відлучали від театру, архівів, газетних сховищ, аспірантури, не допускали до захисту дисертації. Але стримати потік було важко. Олесь Гончар, будучи головою Спілки письменників України занотував у щоденнику: «Корнійчук з фальшивою посмішкою: «Послухай моєї поради, викинь Курбаса з виступу (5-й з’їзд письменників України)». – «А він, до слова, ставив на Соловках ваші п’єси». Корнійчук червоніє, з натугою жере бутерброд (розмова в буфеті). – «І його театр Соловецький, кажуть, був одним із найкращих у Європі». – «Уперше чую», – пробурчав Корнійчук…»

9. Дружина Леся Курбаса Валентина Чистякова тільки у 1961 році отримала листа зі свідоцтвом про смерть чоловіка, де йшлося, що Олександр Курбас помер 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок.

10. Місце розстрілу Леся Курбаса стало відомим лише у липні 1997 року. Було виявлено й опубліковано «Справу № 3168» за обвинуваченням О.С.Курбаса, знайдено «розстрільні» соловецькі списки, оприлюднено десятки інших документів і свідчень.

Довідка.

Народився Олександр-Зенон Степанович Курбас 25 лютого 1887 року в місті Самборі на Львівщині в родині галицьких акторів, відомих за псевдонімами Степан та Ванда Яновичі. Дитинство провів у діда Пилипа Івановича – священика села Старий Скалат, що на Тернопільщині.

Навчався в Тернопільській гімназії, потім – у Львівському університеті, де брав активну участь у громадському житті, боротьбі за українізацію університету. На знак протесту проти політики полонізації перевівся до Відня, який був на той час одним із найбільших осередків світової культури. Там навчався на філософському факультеті, слухав лекції зі славістики, захопився театральним експериментаторством, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.

Повернувшись на Галичину, у 25 років Лесь Курбас почав працювати в гуцульському театрі Гната Хоткевича, через півроку – у «Руській бесіді», в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Грав у фарсах, оперетах, операх, виступав проти рутини старих театрів. Він прагнув показати сучасну західноєвропейську драматургію, а також хотів ставити морально-психологічні та філософські твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка.

У 1915 році в Тернополі Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори». Через два роки на запрошення видатного актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича) Лесь Курбас переїздить до Києва.

У столиці головну увагу й енергію зосередив на режисерській діяльності. Він організував студію, з якої виріс згодом «Молодий театр». Його «кістяк» склали учні драматичної школи Миколи Лисенка. Цей театр став платформою пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. У квітні 1919 року «Молодий театр» було об’єднано з Першим театром Української Радянської республіки імені Тараса Шевченка. Так виник перший театр Української Радянської республіки імені Тараса Шевченка, де головним режисером став Лесь Курбас.

Того ж року Курбас створив Державну українську музичну драму, а вже влітку 1920-го – «Кийдрамте» (Київський драматичний театр).

У березні 1922 року Лесь Курбас заснував у Києві мистецьке об’єднання «Березіль» як своєрідний творчий, виховний, дослідно-експериментальний і культурно-громадський центр, який ставив перед собою завдання якнайскоріше здобути Україні мистецьку суверенність на рівні з європейськими націями. Через чотири роки театр переїхав до Харкова (тодішньої столиці Української СРР). Цей період розпочався із невдалої прем’єри п’єси «Золоте черево» бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка. Курбас не врахував естетичні смаки русифікованого харківського глядача, звиклого до традиційних театральних форм.

У Харкові Курбас познайомився з Миколою Кулішем і поставив його п’єси «Народний Малахій» (1928 рік) і «Мина Мазайло» (1929 рік), які були нещадно розкритиковані більшовицькою владою. 1929 року розгорнулася широка театральна дискусія навколо п’єс Миколи Куліша і їх сценічного втілення в «Березолі», яка за участі Державного політичного управління УСРР перетворилася на кампанію цілеспрямованого цькування обох митців.

Відповіддю митців на критику стала спільна робота «Маклена Граса» (глядачі її побачили на сцені театру у вересні 1933 року). 5 жовтня 1933 року за вказівкою влади Курбас був відсторонений від керівництва «Березолем» за націоналізм, формалізм, відрив від радянської дійсності і російського театру. Наступного дня він виїхав до Москви ставити там «Короля Ліра» Вільяма Шекспіра в Державному єврейському театрі. Проте вже 26 грудня 1933 року був заарештований і ув’язнений за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній організації (Українській військовій організації) і за намір убити 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Після тривалих «допитів» 10 березня Лесь Курбас підписав протокол про те, що він є «контрреволюціонером».

У квітні 1934 року в Харкові відбувся суд, який, посилаючись на отримані під час слідства «зізнання» Курбаса, засудив його до п’яти років ув’язнення. Покарання відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Збереглися відомості, датовані 16 листопада 1934 року, про реєстрацію Курбаса в таборі на Медвежій Горі (Карелія, РФ). Там працював театр на 300 місць для вільнонайманих працівників, і в ньому Лесь поставив кілька п’єс.

У 1936 році його перевели на Соловки. Там він створив театр і поставив «Аристократів» Миколи Погодіна й «Учня диявола» Бернарда Шоу. Наприкінці 1936 був етапований на острів Анзер, де також був театр, розташований в колишній церкві. Курбас поставив у ньому «Маленькі трагедії» Олександра Пушкіна. Улітку 1937 року особлива трійка Управління НКВД Ленінградської області РРФСР засудила одним списком 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення до смерті. У списку значилося й прізвище Леся Курбаса. Виконання вироку щодо митця було призначено на 3 листопада. Того дня у Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох за вироками позасудових органів розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий.

У 1957 році Леся Курбаса посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 року «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР». Пам’ять про Леся Курбаса вшанована у назвах вулиць, шкіл, пам’ятних дошках, встановлених не тільки в Україні, а й за її межами.

ДЖЕРЕЛОЗІК
Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ