На фермі, під сливою, в цеху: 5 книжок про кращі місця для кохання

0
333

Сьогодні нам повсюди радять обов’язково святкувати і День Святого Валентина, і Міжнародний жіночий день 8-го березня. З першим святом, здається, ми успішно впоралися, тож попереду друге, і привід до цього українські видавці зазвичай мають. І нехай це жіноче свято, як відомо, позначене одіозним ім’ям Клари Цеткін, утім в книжковому контексті можемо переінакшити його хоч би на празник Клариси Ліспектор, видатної бразильської письменниці українського походження. Словом, вибір маємо, свята у нас не переводяться, тож давайте святкувати їх саме з книжкою, щоби потім було про що згадати, а не так, як завжди…

Мішель Марк Бушар. Том на фермі. – К.: Видавництво Анетти Антоненко

Вистава, що ілюструвала цю книжку у Києві та Львові, чи не вперше представила «інше кохання» не в анекдотичному, як це у нас прийнято, ракурсі, а суто по-людськи. Точніше, з повагою до людських проблем, які іноді призводять до трагедії, якщо не говорити про них відверто. Принаймні про головного героя «Тома на фермі» – юного паризького менеджера нетрадиційної, як то кажуть, орієнтації, який приїздить в село на похорон коханця, родині загиблого ніхто про нього не казав. Від самого дитинства, коли село викинуло в місто чергового «чужого», брехня виростала на модель суспільства, в якому негідну парость легше придушити, ніж розповісти про неї, або хоча б зрозуміти. До речі, брутальний брат покійного, закохавшись в ніжного гостя, саме так час від часу й робить, не знаючи, як зламати цю екзотичну іграшку, просяклу парфумами і гріхом. Може, краще навчити доїти корів? Чи варто казати, що мовчання – заради матері, сусідів, громади – не призводить ні до чого, крім чергової смерті. Причому не тільки ілюзій щодо того, чи «візьме природа своє» в ситуації прихованої правди.

Еллен Марі Вайсман. Сливове дерево. – Х.: Фабула

Історія великого кохання, як, власне, й початку не менш великої війни почалася з того, що юна німкеня Крістін почала ходити на роботу до заможної єврейської родини Бауерманів не в старому, як зазвичай, одязі, а в святковому. Немов до церкви, де б мало освятитися це кохання, якби такі шлюби були можливі. І якби не настали часи, коли мусили слід було «вітатися фразою: «Хайль Гітлер!», а таблички «Відчинено» у вікнах пекаря, кравця та шевця замінили на попередження «JUDEN VERBOTEN!». Далі були роки виживань у холоді й голоді, порятунку від смерті під час бомбардувань союзної авіації. Та найбільше, мабуть, враження на героїню справила зустріч з вождем тодішньої Германії. «— Ви — сутність німецького народу,— сказав Гітлер. Його несвіже дихання наповнило ніздрі дівчини смородом гнилої картоплі. — Я особисто запрошую вас приєднатися до програми Лебенсборна1. Третій рейх не пошкодує зусиль, аби допомогти кожній арійській дівчині виконати свій обов’язок з примноження представників панівної раси. Одружуйтесь із найкращими чоловіками з СС і примножуйте славу батьківщини». Натомість не славу, але цілий чужинний світ відкрив сімнадцятирічній героїні саме її коханий Ісаак, зацікавивши не арійською ідеєю, а книжками і музикою. Саме його порятунку присвячує вона своє злиденне життя, позначене на зап’ястку номером з концтабору Дахау. Тож не дивно, що в контексті сьогоднішніх досліджень з тоталітарної травми, а також цивільної історії 1940-х років цей роман молодої американської письменниці перекладено вісьмома мовами і тільки у США опубліковано накладом понад мільйон примірників.

Олег Шинкаренко. Перші українські роботи. – К.: Люта справа

Події, що розгортають, згортаються і вибухають у цьому незвичному романі, відбуваються сто років після наших незграбних часів. У майбутньому, яке ніхто не бачив, але точно знає, що там краще, зазвичай легше впорядковувати своє життя. Війна з Росією, щоправда, ще триває, але вже ніби як не навсправжки, бо на передовій б’ються самі лише роботи. Б’ються вони майже повсюди, де тільки можна – побіля парламентської, як водиться, трибуни, на виробництві, в космосі. Точніше, не б’ються, а б’ють рекорди толерантності, але оскільки що це таке нинішньому читачеві пояснити важко, то й заманюємо в книжку згадкою про греко-римську боротьбу під час сесії у Верховній Раді. Утім, не цим би зацікавлювати, а більш життєвими, чи що, прикладами співжиття у цій футурологічній авантюрі автора нещодавнього, згадаймо, «Кагарлика». Отже, як воно буде, скажімо, в ліжку, еге ж? Ну то читаймо про роботу робота Петра на пару з живою коханкою. «- А в тебе було багато жінок? – спитала Олена. – Шістнадцять з половиною, – відповів Петро без вагань. – Як це?.. З половиною? – здивувалася Олена. – Бо одна з жінок була неповна. Це була ще незакінчена жінка. В неї була змонтована лише верхня половина. До поясу. Їй підключили зовнішнє живлення у той самий момент, як я зайшов до кім¬нати. Ми зустрілися очима. – І що ви з нею робили? – Ми займалися аналітичним синтезом. – О-о-о!.. – посміхаючись протягнула Олена. – Так. Це нескладно у її комплектації. Я від¬правляв короткі пакети даних через інфрачервоний порт, а вона їх приймала, і навіть не червоніючи, обробляла через низькочастотний фільтр і… – І що? – збуджено спитала Олена. – І відправляла мені назад. Це був корелятив¬ний обмін».

Надія Мориквас. Корнелія. – Л.: Видавництво Старого Лева

Роман-есей, в якому вільготно живеться поету-молодомузівцю Петру Карманському. Так само, зауважмо, як непогано велося Богдану-Ігорю Антоничу, що виринав у вставній новелі в «Дванадцяти обручах» Андруховича. І виринав він у такому ж напружено-концентрованому сюжеті – а не в розведеному у згорьовано-горілчаному коктейлі авторизованих біографій того ж Процюка (про Винничука і Стефаника) – як нині в книжці Мориквас. Ясна річ, про буття галичан 30-50-х років, а це ж так далеко, що навіть єдина згадка про Карманського нещодавно-давнього радянського часу – у збірці «Молода муза» (К.: Молодь, 1989) – губиться у «незалежній» мряці подальших повернень і відкриттів з нашої літературної спадщини. Утім, у романі львівської авторки – вже не про романтичну гульню галицької богеми, а про її логічне завершення – на тлі згасання поетичної слави Петра Карманського і спалаху його педагогічної зірки в літгуртках початківців, звідки виринула та сама Корнелія, ну й почуття до неї в героя оповіді. «Професор Карманський, ах професор Карманський!.. Він був безумно радий бачити Корнелію кожного разу, коли вона з групкою дівчат приходила на заняття літературного гуртка». Або ще далі, куди не ступала нога наських дослідників, і де живуть під радянської владою Ольга Кобилянська і небога її коханки Алчевської, де співіснують митрополит Андрій Шептицький і автор памфлету «Плюю на папу!» Ярослав Галан – тобто у 1940-х роках, про які так мало у нашій історичній белетристиці. І де, нагадаємо, «прізвище Корнелії було обведене жирним чорни¬лом: брат і сестра – в ОУН, дядько – відомий націо¬наліст «Лопата», за яким уже з рік полюють в області».

Вікторія Гранецька. Щасливий. – К.: Нора-друк

Дізнаватися про таке щастя, та й на свободі в цьому роману починають змалечку. Так само прагнучи змінити щось не у світі будь-якої культури, а в світогляді поколінь. Реальна історія про кохання української дівчини, яка співала у церковному хорі, до азербайджанського хлопця-мусульманина, вихідця з Нагірного Карабаху, в результаті чого народився Саїд, що з арабської, як всі вже зрозуміли, означає «Щасливий». Про двійко попередніх янголят – Лейлу та Юсіфа – щоправда, нічого «іменного» не повідомляється, але у нашому рідному українському середовищі за їхнє щастя так само доводиться поборотися, бо тут радять «дбати про контрацепцію», а не про дружбу народів і толерантність із політкоректністю вкупі. І дарма слово «гой» в Торі означає «народ», бо все одно виходять з того здебільшого самі лише «ізгої». І це при тому, що навіть близькі люди на зразок рідної сестри нашої героїні, виїхавши, як водиться, до Італії, народила там дочок – Ізабеллу та Сесилію. Але це в Італії, відкажуть нам, там тепло. Натомість тут звична холоднеча, тим паче у добре провітрюваних цинізмом лікарських кабінетах: «- Я ж казав вам більше не народжувати! – нагадав Олесі старий професор, котрий супроводжував її попередню вагітність і зарахував собі до відзнак чудодійний порятунок Алі. – Двоє дітей – це, по-вашому, замало? От що, шановна. Я умиваю руки. Йдіть звідси і зробіть так, щоб я вас більше ніколи не бачив». Утім, не було б роману, якби наші жінки йшли геть, не звідавши лиха в інших кабінетах. Бувало, що саме вони, сходивши пустелю бюрократизму і витовкши ниву поневірянь, виборювали долю для своїх чоловіків, з чого ті ставали справді Щасливими.

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ