Мамо, купіть мені бандитську стрельбу: 5 кращих українських бойовиків

0
351

За всі часи не лише зарубіжні, але й наші вітчизняні автори недаремно бачили українську тематику не тільки притулком рахманних історій про трагічне кохання, але й кублом пекельних пристрастей суто дикунського ґатунку. І рядок про «бандитську стрельбу» з віршика 90-х років недаремно згаданий в якості «первісного», «дитинного» імпульсу щодо будь-якої боротьби. Звісно, за всі часи ці імпульси змінювалися, утворивши з українців націю гречкосіїв, але писання останніх часів нагадують нам, що це не так, і пам’ять про націю лицарів і козаків відвідує не одного героя книжок цього огляду.

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016


Донедавна автор цього роману вважався батьком кримінального жанру в сучасній українській літературі, будучи автором перших в Україні бойовиків з «національною» підкладкою. Як вже сьогодні вшанувати Леоніда Кононовича? Український Толкін? Вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі? У будь-якому разі в його новому романі тішить око щира «козацька» автентичність, а такої яскравої оповіді ще пошукати в сучасній українській літературі. Адже сьогодні всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії в усьому, про що згадується зокрема в романі Кононовича. Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої «в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий», і «тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні». У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. По суті, «Чигиринський сотник» – це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як «козацьке фентезі». Саме тут Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус «Троян», покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах.

Ярослава Дегтяренко. Лицарі Дикого Поля. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016


Авторка цього роману наполягає на його актуальності у наш непростий час, коли вкотре постає питання єдиної і неділимої Української Держави. Як же так, спитаймося? Події, описані у цій буремній епопеї, сталися триста шістдесят сім років тому, а перегук із сучасністю неухильно стає на очі? Саме так, бо, як казав римський літописець, прагнучи миру, готуйся до війни, і тому все у цьому романі актуальне. Тут докладно, буквально день за днем, описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзникі, і яка спонукала простий український люд до повстання. Як про це розповісти, винісши за історичні дужки знайомі з трилогії Генріка Сенкевича постаті хрестоматійно замисленого Богдана Хмельницького, запального Івана Богуна, підступного Потоцького. І якщо вже мова про польську епопею «Огнем і мечем», то якими, згадаймо, показані у ній наші запорожці? Дикуни, бандити, головорізи – інакшої оцінки для повстанців автор не знайшов, але чи всі з них були такі? Попри те, що образ рядового, але не пересічного козака в авторки більш автентичний, ніж у наських істориків, не кажучи про не-наських режисерів, чи не вперше дається психологічний портрет польського вояцтва. Тож побуту в романі більш ніж достатньо, причому з обох боків – звичаї, родинні та релігійні стосунки, а також суто людські почуття, ті самі – ненависть зрада, кохання, що не заступають сюжетного розвитку, а навпаки – додають йому життєвої снаги, олюднюють, позбавляючи картонної бутафорії. От лишень попри яскраві сцени бенкетування, тютюнокуріння ніде у творі не згадується, про що одразу попереджає авторка. Не до нього було у ті п’янкі часи національно-визвольного руху, коли українці вперше свідомо виборювали своє право на свободу.

Сергій Ухачевський. Карпатський капкан. – Л.: Кальварія, 2015


Все, що відбувається у цій захоплюючій історії, будучи цілком динамічно викладено на двостах сторінках, має реальну основу. І персонажі такі переконливі – Йосип Сталін, Лаврентій Берія. Та й про операцію «Вісла», мабуть, багато хто чув. Тоді, після війни, маршал Жуков взагалі хотів усіх українців до Сибіру виселити, мовляв, нехай там свою Україну будують. Те саме у «карпатській» епопеї нашого автора, в якій суцільні німецькі шпигуни, англійські диверсанти, доблесні радянські розвідники і повно українських повстанців, як на обкладинці, перемальованій з польського журналу коміксів «Relax». А ще «у кутку біля дверей із табличкою «Шеф відділу лейтенант Дж. Хадсон», за столом, що був заставлений телефонами, папками й стосами паперів, сидів сержант з мужніми рисами обличчя й шрамом через усю ліву щоку, який верещав у телефонну трубку: «Перевірте! Сто разів перевірте цю інформацію»! Хоча, що там перевіряти? Адже давно відомо, що радянські спецслужби, аби дискредитувати УПА в очах населення, перевдягалися «лісовими братами» і вчиняли терор. От лишень що трапилося по тому з цими псевдо-підпільниками, які для начальства були відпрацьованим шлаком, можна не здогадуватися, а прочитати у «Карпатському капкані». А щоб читати було не так сумно,автор додає «життєвого» перцю, коли «дівчина підтягнула вище сіру спідницю однострою, з-під неї виглядали точені ніжки в панчішках з мереживними підв’язками», і розповідає цікаві бувальщини, схожі все ж таки на утопію, і вже потім на цілком сучасний анекдот.

Сергій Постоловський. Ворог або Гнів Божий. – Х.: Фоліо, 2016


Тож у романі «Ворог, або Гнів Божий» Сергія Постоловського, не позбавленому, звісно, карколомних фабульних ходів, що їх легко переказати на мигах, гостросюжетного перебігу подій, про які варто дізнатися самому, і, нарешті, тієї самої напруженої «роботи думки», яка триває продовж всієї оповіді, інформації для роздумів більш ніж достатньо. Кажуть, це про «український Моссад». Хочеться вірити, що не лише про це. Бо якщо не думати про сенс боротьби – не кажучи вже про свободу і незалежність – то вийде саме так, як у даному «романному» випадку. Хоч насправді тут і подвійне дно, і підводне каміння, і підземні ходи думки-українки.

Отже, спершу на мигах – щоби пояснити, чому книжка насправді вартісна. По-перше, вона синхронна нашій добі, паралельна її подіям та уважна до найменших змін у характері вищезгаданих «людей на війні». Про це наські поети вже писали, намацуючи справжній нерв епохи у своїй власній «Війні у натовпі», але далі декларацій з патріотичними гаслами справа зазвичай не заходила. У «Ворогу, або Гніві Божому» вона заходить аж занадто далеко і глибоко – спершу здається, що під кремлівські мури, а потім ворог виявляється набагато ближче, але через це ще більш недосяжним.

Ні, мова у цьому романі про «державні» картелі та «народних» месників не перекидається на такі бажані для ворогів «особливості національного характеру» українців. Мовляв, самі винні у тому, що сталося – як нація торбохватів, гречкосіїв та підніжок Москви. Бо цим словоблудством, політичною демагогією та іншими манівцями ідеологічної борні герої роману не переймаються.

Сергій Батурин. Вакансія для диктатора. – Л.: Кальварія, 2015


Історичні реалії у цьому гостросюжетному романі цілком упізнавані. Прізвища перших осіб, ясна річ, переінакшені, навіть загальновідомі топоніми – так само, і Красива площа в столиці донедавна нашої Родіни бачить своїх знайомих героїв з новими іменами. Та й події не такі вже нові, точніше рефлексії героїв щодо них, як у фільмі «Брат». «Сьома пив пиво з в’яленим судаком, з ненавистю зиркаючи у величезний екран-плазму, де вже другий день нічого, крім новин і «Лебединого озера» не передавали, коли до нього ввірвався місцевий малолітка Сява з витріщеними очима». Мабуть, всі знають, що було далі? Правильно, «он, сука, Шишу замочил». Сюжет роману справді цілком кінематографічний, розповідати краще на мигах. Стріляємо в Президента – влучаємо у власну пам’ять, і далі вже понеслося. Пригадуєте охоронця вже нашого рідного любителя страусів і золотого руна у президентському кріслі? Там ще все життя його боса промайнула в якомусь обшарпаному записнику, куди нотувалися всі «встав-пішов-купив-випив-наказав стріляти». Так само у даному випадку все зав’язано на капітані президентської охорони, його коханці, придорожніх бандитах, і вже потім – на тому самому виснаженому до незмоги страусів погодувати диктаторові. Якщо ж серйозно, то чтиво цілком поживне, в міру динамічне, без фактичних ляпів, бо історія все ж таки доволі свіжа, всі імена-прізвища, а також події на слуху. Коротше, диктатура його успіху не залишає нам вакансій для нудьги.

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ