Від снобізму до фемінізму – 5 зарубіжних бестселерів

0
320

Автори цих книжок несподіваним чином розкривають зовсім інший бік класичних сюжетів, і це не чергова інтерпретація чи постмодернізм. Просто виявляється, що писати про всім відомі речі – від снобізму, кар’єризму і фемінізму до гірких реалій чи то життя, а чи смерті – можна зовсім інакше. Не так, як прийнято, по-своєму, з точки зору вічності, а не сьогочасної моди. Можливо, через це ці нестандартні книжки стали закордоном масовими бестселерами. Там у них, кажуть, все не як у людей.

Едіт Вортон. Епоха невинності. – Х.: Фабула, 2016


Ця класична історія про «батьків та дітей» – найвідоміший з романів видатної американської письменниці Едіт Вортон (1862–1937), який по праву вважають шедевром – написана не в традиційно-патріархальному стилі, а в цілком жвавому, «живому», психологічно напруженому форматі перегуку з сучасністю. По-перше, мова про засилля старих правил і звичок, коли виключно старозавітні автори могли обертатися у вищому світі. І якщо «у колі Ньюланда Арчера почували глибоку повагу до літератури і мистецтва, і місіс Арчер невтомно повторювала дітям, яким приємним і витонченим було товариство, коли в ньому оберталися такі знаменитості, як Вашинґтон Ірвінґ», то будь-які нові віяння тут стикалися із стіною снобізму. Бо представники тодішньої молоді були «екстравагантними, ненадійними, ніхто до пуття не знав, що, власне, вони собою являють». Тож не дивно, що головні герої – саме з того, новітнього закрою людей – неминуче опиняються в конфлікті зі своїм оточенням і змушені робити нелегкий вибір. Тобто чи й далі їм вважати, що «видатні письменники того покоління були справжніми джентльменами, а чи залишатися ізгоями, які, можливо, й «переживали почуття, властиві джентльменам, але їхнє походження і зовнішній вигляд не дозволяли прикласти до них які-небудь мірки, узвичаєні в старому Нью-Йорку». До речі, сама авторка роману належала саме до прогресивної молоді, й під час Першої світової війни, втікши з Америки до Європи, працювала журналісткою, майже постійно перебуваючи на лінії фронту. У 1916 році уряд Франції нагородив письменницю орденом Почесного легіону.

Пауло Коельйо. Шпигунка. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016


Відомий автор адаптації реальності в зручну модель недільного чтива цього разу несподівано звернувся до теми фемінізму. Ну, і звісно, що вже від самого початку його роману все дійство має цілком «кінематографічний» вигляд – вояки сумлінно й показово розстрілюють арештантку, а офіцер робить контрольний постріл. У чому ж була її вина, як пояснює вона сама, найвідоміша зі шпигунок усіх часів та народів, ця сама легендарна Мата Харі? «Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною». Тобто чоловічій світ в історії шпіонажу, як бачимо, переміг, але насправді гору взяли жінки, бо їх карали вже за те, що вони жіночні, або,як каже героїня, «оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я булла емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками». Таким чином, у найновішому романі Паоло Коельйо белетризована історія відомої шпигунки виростає на своєрідний маніфест проти світу патріархального – на захист відроджуваного у «шпигунський» спосіб матріархату. І всі злочини головної героїні, усе її шпигунство і загалом будь-які дії на користь тієї чи іншої держави – це всього лише поширення пліток у салонах вищого світу, де вона оберталася. І вся її «шпигунська» майстерність в інтерпретації автора – це перетворення бабських пліток на «секрети» і «державні таємниці», які Мата Харі поширювала заради чоловічої уваги, влади і грошей. І так само, як всі, хто звинувачував її в усіх «шпигунських» гріхах, врешті-решт покаравши на смерть, чудово знали, що нічого нового вона не розповідає. Власне, як сам автор роману, який лише нагадав нам про історію жінки, що прагла (і досягла) уваги у доволі вишуканий спосіб.

Майкл Доббс. Картковий будинок. – К.: КМ-Букс, 2016


…Автор цієї книги – екс-радник Маргарет Тетчер і член палати лордів, який не лише розуміється на виборчій стратегії, але й знає всі на входи-виходи у Вестмінстерському палаці, а також тамтешні підводні течії, таємниці і секрети. Зрозуміло, що все це акуратно перекочувало в «Картковий будинок» Майкла Доббса, і не помітити такі речі просто неможливо. Ні, викладена історія зльоту головного героя на мильній піні інтриг у цьому міжнародному бестселері не настільки відверта та різка. Все-таки, погодьмося, Англія, це американська екранізація грішить «вільним» перекладом мовою гангстерів, ще й реальні дівчата з «Pussy Riot» намагаються нею на прийомі в Путіна спілкуватися. Ну, а в контексті нещодавніх виборів у США роман англійського прозаїка, в якому розкриваються методи приходу до влади, більш ніж актуальний. Так, наприклад, один з російських депутатів визнав, що будував за таким самим принципом свою виборчу діяльність, а Барак Обама жартома побажав, щоб саме так працювали у Вашингтоні, назвавши головного героя – опонента президента США – «хлопцем, якому багато що вдається». При цьому і згадані «принципи», і те що «вдається» – у героїв роману це зазвичай Підступи, стеження, збирання компромату на конкурентів. Утім, найголовніше в «Картковому будинку» все-таки не політика, а драма стосунків, закамуфльованих під конфлікт поколінь. Які у консервативному суспільстві не дуже-то й різняться за жагою до життя, чи пак до влади. І всьому дійству автор роману знаходить відповідну чи то метафоричну а чи відверто публічну характеристику. Так, усмішка головного героя «нагадує ручку урни для попелу», а ціна в героїні, яку вона заплатила за успіх – це «домагання від низеньких чоловіків у вогненно-червоних підтяжках».

Джозеф Геллер. Пастка 22. – Чернівці: Книги ХХІ, 2016


Цей роман, виданий в рамках «Вавилонської бібліотеки, стане справжнім подарунком шанувальникам елітарної прози ХХ століття. Та й сам альтернативний видавничий проект, куратором якого виступає Віктор Вінтоняк, директор івано-франківського видавництва «Мантикора», прагне провокувати культурний діалог. Адже в першу чергу саме переклади зі світової літератури є ефективним і доступним способом засвоєння інформації про основні духовні і культурні здобутки людства. Таким чином, «Вавилонська бібліотека» знайомить українських читачів з кращими творами світової літератури та кращими зразками українського художнього перекладу. В даному випадку – це антивоєнний твір «Пастка-22», перший і найвідоміший роман американського письменника Джозефа Геллера, який заснований на його власному бойовому досвіді льотчика Повітряних сил США під час Другої світової війни. Сюжет роману, здавалося б, простий і динамічний, але подвійне дно, як це буває в кращих зразках сучасної американської прози, в ньому, безумовно, присутнє. Головний герой, капітан Джон Йосаріан, вирішує врятувати своє життя, відмовляючись від додаткових бойових вильотів, але перепоною його плану стає Пастка-22 (англ. Catch-22). Завдяки сарказму, чорному гумору, а також фарсу і гротеску, що часом заступає навіть «Пригоди бравого солдата Швейка» Гашека, автор акцентує увагу читача на жорстокості та абсурдності війни. Одночасно висміюючи ідіотизм і користолюбство військової бюрократії. Оригінальний, комічний і одночасно страшний за своєю «військовою» суттю роман «Пастка-22» недарма вважається шедевром сатиричної прози і одним з кращих літературних творів ХХ століття.

Атул Ґаванді. Бути смертним. – Х.: Віват, 2016


Ставши відомим лікарем, автор цієї книжки з подивом згадує, що в його медичних підручниках майже нічого не писали про старіння, хвороби чи смерть. Його не вчили, як відбувається цей процес, як люди переживають кінець життя і як це впливає на того, хто поруч. Адже на думку професорів, метою медичної освіти було навчити тому, як рятувати життя людей, а не займатися їх смертю. І тут на допомогу студентам прийшла література. І, зокрема, «Смерть Івана Ілліча» Льва Толстого, чи не єдиного тексту з корпусу світової літератури, в якому розповідалося про те, що насправді відчуває вмираючий. Якщо пригадуєте, найприкріше для Івана Ілліча було те, що ніхто не жалів його так, як йому хотілося, щоб його жаліли: «Івану Іллічу іноді, після довгих страждань, найбільше хотілося, хоч як соромно було зізнатися в цьому,- хотілося, щоб його, як дитя хворе, пожалів би хто-небудь; йому хотілося, щоб його приголубили, поцілували, поплакали над ним, як пестять і втішають дітей». Ось чому тема цієї книжки – як гідно піти у вічність? Як людині, його сім’ї і лікарям підготуватися до неї, подбавши про неминучий кінець? І мова в даному випадку – про життя старих людей, що мають родину, але перебувають у будинку престарілих, або прикутих до ліжка. А також про те, що означає бути створіннями, які старіють і вмирають. Ну, і про те, чи йдуть наші уявлення про власну смертність врозріз із реальністю.

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ



Не пропустіть: