Від Донбасу до Іраку: 5 книг про війну і військових

172
Підпишись на нашу сторінку у ФБ

«Військова» тематика у сьогоднішніх книжках в Україні – від зарубіжної класики до рідної сучасності – явище більш ніж симптоматичне. Здається, травматичний досвід у сприйнятті нашої історії – знов-таки, від початку ХХ століття аж до УПА і АТО – ще довгий час, не зважаючи на періоди в літературі, буде відлунювати в творчості майбутніх поколінь.

Амброуз Бірс. Зібрання творів. – Т.1. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

Ще позаминулого століття військові історії цього автора – одного із засновників жанру американської новели, найвидатнішого після Едгара По письменника «страшного» жанру, якого наслідував Лавкрафт – лякали обивателів сюжетами і образами невідомого літературі кошмару, Навіть у сучасного читача, загартованого голлівудськими страшилками, вони можуть викликати страх, дискомфорт, здивування. А все через занурення в самісіньке серце пітьми, де немає місця іграм у мистецтво, і не дивно, що до першого тому творів цього таємничого автора увійшли класичні «Оповіді про солдатів і цивільних», а також збірка оповідань «Чи може таке трапитися?». Їх автор передбачив всі можливі формати американської військової прози ХХ століття, і не випадково кожне покоління письменників, що писали про війну, починаючи з сучасників Хемінгуея, щоразу відкривали для себе Амброуза Бірса. Страшного, загадкового, незбагненного. «То були люди, – описує бачене його герой, немов у нічному кошмарі. – Декотрі рачкували. Декотрі повзли на животах, тягнучи за собою нерухомі ноги. Декотрі човгали на колінах, погойдуючи безвільними руками. Декотрі силкувалися звестися на ноги, але тут же падали ниць. Неприродним, ні на що не схожим був цей рух. Фут за футом. В тому самому напрямку. Поодинці, парами, гуртами вони виринали з мороку. Дехто приставав – його помалу минали – і далі плазував уперед. Десятками й сотнями повзли ці люди; ними кишіло все навкруги, куди тільки можна було кинути оком у дедалі густішому сутінку; а чорний ліс позаду, здавалося, служив невичерпним їх джерелом».

Шайло Гарріс. Сталева воля. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2017

Трагедія, яка сталася з героєм цієї книжки, схожа одночасно на кадри з кіно і чорну казку з уроку навчальної військової підготовки. У першому випадку БТР підривається на міні, і з нього виповзає чверть екіпажу, випльовуючи зуби, в другому автомат під час ядерної атаки радили тримати на відстані, щоби розтоплений метал не крапав на чоботи. Те саме сталося з Шайло Гаррісом в Іраку, про що він розповідає з документальною ретельністю. Каска розкололась, знісши половину обличчя, третина шкіри та тілі обгоріла, хребет пошкоджено. І в очах сержанта читався жах, а не знайоме «ти тепер в армії, хлопче». Що ж до решти вояків, яким довелося прочитати цю книжку після одужання автора, то всі вони визнавали, що історія ветерана бойових дій, його розповідь про своє життя, війну, військову кар’єру та жахливі поранення, тобто історія надії, натхнення та всепереможного духу, була опорою їх життя. У свою чергу, сам автор-герой наприкінці оповіді, подумки розділивши власне «Пурпурове серце» на нагороди тим, хто поліг на війні, зізнається в тому, хто більш за все заслуговує на медаль. Власна дружина, яка, виявляється, добре знала, підтримуючи скаліченого чоловіка, що сталь загартовується не у вогні, що зробив свою страшну справу, а в охолодженні. Саме тоді потрібна міцна, сталева підтримка і віра в життя.

Володимир Рафеенко. Долгота дней. – Х.: Фабула, 2017

Ця книжка – по суті, донецька хроніка передвоєнного, а також воєнного часу, що складається з двох частин. Насамперед – історія університетського професора, який «работать философом при бандитах не мог и не хотел», оскільки «Украину любил, пусть и несколько осторожно, а вот русского мира откровенно опасался, как всякий неглупый человек, к тому же и сын репрессированного». Що ж до другої частини донецького епосу, то це добірка новел, написаних головним героєм роману. Саме у цих свідоцтвах часу, в яких абсурд перемішаний з місцевими трагедіями, більшою мірою відображена та непевна межа, що розділяла два періоди – довоєнний і воєнний – у рідному місті автора. Донецьк тут названий «містом Z», а умови, в яких доводиться перебувати героєві, який спочатку виїхав до Києва, а потім повернувся, схожі на фронтові новини. «Поиск еды и питья, отсутствие работы и безопасности, – наздоганяють його новини з попереднього, романного розділу. – Боевики на улицах города, российские СМИ в мозгах. Поговорить не с кем. И лучше ни с кем даже и не говорить». Утім, автор впевнений, що його роман не лише про війну. Вона про людей, які виявилися в її заручниках ще за мирного часу. Вона про Україну, до складу якої входить Донбас, про що не слід забувати. Нарешті, роман з новелами Рафєєнка – про життя, яке за будь-якого часу перемагає смерть. Особливо, якщо його художньо зафіксувати для того, хто вижив.

Илья Риссенберг. ИноМир. Растяжка. – М.: Новое литературное обозрение, 2017

Раніше у цього камерного харківського поета – в його баладах, гімнах і притчах – були самі лише аналогії, ремінісценції та алюзії, натомість тепер світ навколо нього вже не благоденствує, а складається з прифронтових новин. «Дух телогрейки в оков / пах Б-га Видит меня вода / Город мой трогательный ах ковга имечко не беда». То що ж сказати про життя харківських архетипів, з яких нині складається ретроспективний огляд поетичних військ? Світ у Ріссенберга цього разу дійсно розтягнутий, точніше, розплетений на цитати з грибниці світової культури. І все – в казан творчості, де вариться пекельний «borsch», де Тора змішалась зі згаданими новинами з фронту, і де ніжно пахне черемха, верхи на якій Хлєбніков зустрів у Харкові революцію. Якщо перерахувати всі ідіоми військового часу, що зустрічаються буквально в кожному вірші цієї збірки – всі ці «блокпости», «розтяжки» і навіть «Іловайський котел» – чи повірить читач, що автор пише «біблійну» драму свого часу?

Вторгнення в Україну: Хроніка російської агресії. – Київ : Брайт Стар Паблішинг, 2017

Коли ініціативна група волонтерського формату тільки-но починала свою «розвідувальну» діяльність, на неї відразу ж накинулася російська преса. Адже суть її роботи, результати якої опубліковані в цій книзі – стратегія і тактика сусіда-агресора, за якими вона спостерігала ще від часу війни в Грузії. Поза тим, глави в цій історії спостереження присвячені захопленню Криму і війні на Донбасі. Так от, дискредитація, якій піддавалися автори – і сміх, і гріх сьогоднішніх ЗМІ. Ким тільки не називали українських волонтерів, які розповідають світу про агресію на своїй території. Наприклад, кіберцентром НАТО, чого, в принципі, й слід було очікувати. Але коли навіть у самій Україні їх почали прив’язувати то до Ігоря Коломойському, то до Юлії Тимошенко, то до Ріната Ахметова, стало ясно, що інформкампанія провадиться й тут. Хоча, насправді, як стверджують автори книги, «господар» у них один – народ України. Хай там як, але ясно одне – крім прихованої та явної агресії, Росія в інформаційній кампанії проти України веде пошук нових механізмів і методів впливу на громадську думку. І останнім часом, як бачимо, пріоритет відданий інструменту «м’якої сили». Тобто, якщо в дійсності бачимо «ввічливих людей» з відвертими «відпускниками», то віртуальну реальність, яка формує думку, «просувають» в люди обережно, але рішуче.

Автор Ігор Бондар-Терещенко, спеціально для ВСВІТІ

Поділись

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ



• магазин

• новини партнерів