Топ-5 книжок травня: попи-самозванці, нові казки Шахерезади і за що вбили Пятраса

0
195

…Наче після шторму, будь-які бурхливі книжкові заходи – форуми, арсенали та інші виставки з ярмарками – залишають на березі нашого буденного життя справжні перли художньої думки. Тож не дивно, що весна у цьому році принесла нам чимало гуманітарного краму, що може розрадити на дозвіллі душу і серце будь-якого вибагливого читача.

Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. – К.: Нора-Друк, 2017

…У далекому дитинстві головного героя цієї карколомної авантюри з-під пера відомої авторки його рідна баба Юстина недаремно «розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина – до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає самозваним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія. Утім, хай навіть так, адже була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо. Подальші пригоди самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. «Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії, – уточнює авторка. – «З великими почестями» – це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти». Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі – не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка.

Салман Рушді. Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Новий роман лауреата Міжнародного Букера – це не магічний реалізм, з яким порівнювали попередні книжки Рушді, а щира магія. Довга і добра казка, за дивною назвою якої прихована «1000 і одна ніч» – одночасно і майстерна стилізація-змагання з Шахерезадою, і літературна пародія. За сюжетом, відомий філософ, у якого закохалася принцеса джинів, подарувавши йому купу нащадків, відрікається від своєї родини. Таким чином, світ заполоняють діти, в чиїх жилах тече кров людей і джинів. І лише через кілька поколінь принцеса повертається до померлого чоловіка, даруючи йому нове життя, і давня суперечка героя із заклятим ворогом, відомим містиком, триває. Сперечаються зазвичай щодо Бога та людей, яких він створив, і які завжди не проти осягнути «божественне» в своєму житті. Роман індійського британця не схожий на жодну з його попередніх книг. У цій компактній історії, що містить в собі безліч сюжетів, відсутні звичні для Рушді можновладці – президенти, диктатори, пророки. «Не обов’язково всі романи писати про відомих політичних діячів! – переконаний письменник. – Я ніколи не сумнівався в могутності літератури, хоча й намагаюся не приписувати їй надто багато. Однак, з моєї точки зору, нам зараз як ніколи необхідно мистецтво вигадки: потрібно ясно уявляти, що ти живеш і працюєш у вільному просторі – тільки так можна відстояти можливість бути собою».

Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. – Х.: Фабула, 2017

У 1990-му році, коли писався цей культовий роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому їде весела компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин сприйняти факт виходу друком «Рекреацій» Юрія Андруховича, було ще далеченько. Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років, як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман. Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися, як погрожувала одна поважна пані, якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива. Що ж такого було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам’яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам’ятає. Натомість в Європі автора роману знають давно і надійно, тож найвища літературна премія, нехай навіть «за мир у всьому світі», сподіваємося, не за горами.

Грігол Робакідзе. Зміїна сорочка. – Л.: Кальварія, 2017

Ім’я автора цієї книги на довгі десятиліття було викреслено з історії його рідної літератури. Письменник, що виїхав з СРСР, був у Німеччині автором книжок про Гітлера і Муссоліні, які були включені в список партійної літератури, і не дивно, що на батьківщині він став «ворогом народу», а його твори були заборонені. Втім, його цікавила роль історичної особистості в контексті маніпуляції масами, і тому з рівною ступенем романтизму він писав про Леніна і Сталіна. Але все це було в 1930-х, а до цього у всіх енциклопедіях з видатних грузинських письменників згадувалося лише два імені – Руставелі і Робакідзе, засновника грузинського символізму. Його роман «Сорочка змії», виданий в 1928 році з передмовою Стефана Цвейга, був віднесений до кращих зразків світової літератури. Видатний австрійський письменник писав: «Завдяки роману Грігола Робакідзе ми вперше побачили грузинів. Про те, що вони наділені містичною силою і героїчним духом, я дізнався з книги молодого поета, завдяки якій він зробив велику послугу нам, а також своїй прекрасній батьківщині». Сьогодні в Грузії автора роману називають «совістю нації» і «грузинським Солженициним». Своє майбутнє в радянському суспільстві з його забороною інакомислення він передбачив з гіркою точністю пророка. «Осторонь від товариства з’являється хтось із роззявленим ротом, у лахмітті, зі скуйовдженим волоссям. На вустах – слина. В очах – блиск лихоманки. Голова трясеться. Сам похмурий. Це дервіш. Дивиться на всіх і не бачить нікого. Неначе бачить невидимого й чекає на знак від нього. Западає нестерпна тиша. Раптом чоловік із роззявленим ротом здригається і починає страшенно волати. Враз обриває крик і тіпається у несамовитому танку. Простір, наповнений мареннями, тепер заповнюється дивними словами. Ніхто не розуміє, що вони означають».

Р. Риггз, К. Джин. Дом странных детей. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Якщо пригадуєте, ця історія, опублікована відомим письменником, починалася зі старовинних фотографій. Пізніше вона перенеслася на кіноекрани, а вже сьогодні її видали у вигляді чудового графічного роману. За сюжетом, шістнадцятирічний Джейкоб змалечку звик до розповідей свого діда про його юність на далекому Уельському острові, в притулку для дивних дітей: про чудовиськ з потрійними язиками, про невидимого хлопчика, про літаючу дівчинку та інші загадкові чудасії. Єдиним побічним ефектом цих вигадок були нічні кошмари, які мучили підлітка. Але одного разу кошмар увірвався в його життя, убивши діда вже наяву. Таким чином, «Дім дивних дітей», що раптово став всесвітнім бестселером, це незвичайна суміш підліткового фентезі і старовинних фотографій, яка заворожує читача. І саме для того, хто справді любить динамічні сюжети і фантастичні колізії, автор роману запропонував ще й графічну версію свого твору. Захоплюючі малюнки-комікси розкажуть нам історію юного Джейкоба Портмана, який одного разу побачив, як оживають розказані його дідом історії. Цього разу, в книжці з картинками, вони не дуже схожі на чудову казку про незвичайних дітей та їх покровительку й захисницю міс Сапсан. До того ж дід головного героя мав особливий дар бачити чудовиськ, що вдалося відобразити художнику, І тільки від цього дару довгий час, аж до трагічного кінця, залежав їх порятунок. Хай там як, але спочатку треба розгадати загадку діда і знайти на далекому острові цей самий Дім дивних дітей. Погодьмося, рухаючись за історією в малюнках, зробити це буде набагато цікавіше.

Автор Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик,
спеціально для ВСВІТІ, інші добірки автора дивіться тут

Поділись